щось їхнім стовбурам, поки гілки не поєдналися, утворивши водонепроникний дах із листя, заввишки достатній, щоб ми могли вмоститися під ним. Ми позалазили всередину й лежали, слухаючи дощ і віддалене валування собак. Десь у лісі на нас полювали чоловіки зі зброєю. Я певен, що всі ми, полишені сам на сам зі своїми думками, замислювалися про одне й те саме – що буде, якщо вони нас піймають.
Клер розплакалася – спочатку тихо, та плач ставав усе голоснішим, поки не переріс у ридання: вона ревла обома ротами, неспроможна вдихнути повітря між схлипами.
– Опануй себе! – наказав їй Єнох. – Бо як вони почують, нам усім буде про що поплакати!
– Нас згодують собакам! – рюмсала вона. – Прострелять у нас дірки і заберуть пані Сапсан!
Бронвін поспіхом переповзла до дівчинки й згребла її у свої ведмежі обійми.
– Ну будь ласка, Клер! Подумай про щось інше!
– Я нама-а-агаюсь! – скімлила мала.
– Намагайся краще!
Клер міцно заплющила очі, глибоко вдихнула й затримувала повітря в легенях, поки стала схожа на надувну кульку, яка от-от лусне. А тоді вибухнула низкою задиханих схлипів-кашлів, ще гучніших, ніж доти.
Єнох рвучко затулив долонями обидва її роти.
– Шшшшш!
– Ви-ви-вибачте! – пробелькотіла Клер. – Мо-може, якби мені почитали казку… одну з т-тих, дивних…
– Тільки не це, – зітхнув Мілард. – Я вже починаю шкодувати, що ми не загубили тих клятих книжок у морі разом із рештою речей!
І тут заговорила пані Сапсан (у міру своїх можливостей). Вона скочила на валізу Бронвін і постукала по ній дзьобом. Усередині разом з іншими нашими мізерними пожитками лежали «Казки».
– Я згоден із пані Сапсан, – кивнув Єнох. – Варто спробувати. Що завгодно, аби тільки вона припинила вити!
– Ну добре, маленька, – сказала їй Бронвін. – Але тільки одну казку, і ти повинна пообіцяти, що перестанеш плакати.
– О-обіцяю, – видихнула Клер.
Бронвін відкрила валізу і витягла намоклий том «Казок про дивних». Емма підповзла ближче і запалила на кінчику пальця малесенький каганець, щоб можна було читати. А пані Сапсан, котрій вочевидь не терпілося заспокоїти Клер, узяла дзьобом за край палітурки і розгорнула книжку начебто на довільній сторінці. Тихим голосом Бронвін почала читати:
– «Колись давно, у дивні часи, у непроглядному прадавньому лісі жило багато звірів. Як і в кожному лісі, були там зайці, і лиси, й олені, та траплялися й менш звичайні тварини, наприклад, ходуленогі ведмегрими, двоголові рисі й емурафи, що вміли розмовляти. На цих дивовижних тварин дуже любили полювати мисливці. Вони їх відстрілювали, вішали їхні голови на стіни й гордовито показували своїм друзям-мисливцям, та найдужче їм подобалося продавати дивних тварин у звіринці, де бідолашних замикали у клітки й брали гроші за те, щоб люди на них дивилися. Ти можеш подумати, що краще сидіти у клітці,
