дверцята і з пістолем туди… А там – нікого!
При цих словах Христина ледве не на ноги виперлась Олексі, а діти з печі заверещали, мов поросята, коли їх у торбу кидають. Іван з Овсієм як бувалі вояки – ані пари з вуст, проте обоє повитягували шиї, а Степан Кукута засіпався, шукаючи на боці шаблю. Тут ще й затріскотіла лампадка та почала гаснути, наводячи жах на присутніх. У гурті всі завмерли, поглядаючи на тремтливий вогник, що згасав. Першим оговтався Іван і крикнув металевим голосом:
– Христе! Підлий лою у світильник, а то згасне!..
Отямившись, господиня забігла в закуток печі і подала Іванові горщик. Іван підлив лою, і хата почала наповнюватися світлом. У гурті почулися зітхання, а потім всі разом взялися прохати Олексу, щоб розповідав далі.
Олекса не квапився. Було чути, як незвичайно забринів його голос і затремтіли пальці, коли підкручував вуса. Під зачарованими поглядами слухачок він прокашлявся і почав тихо говорити:
– Із середини ридвана війнуло на мене якимись пахощами, що міг би розчинитися в них від райської благості, і я, опустивши пістоля, вдивлявся в якусь істоту, що причаїлася в кутку, тримаючи поперед себе якесь порхало, немовби міх ковальський, тільки воно аж золотом відбивало… Осмілівши, я відвів маленьке рученятко з оцим порхалом і побачив білий як сніг ангельський лик ляської паняночки. Білі кучерики волосся прикривали її оченята. Я своєю п’ятірнею відвів їх убік і побачив, що це якась царівна. До того ж вона була гарна, як місяць на небі! Вона щось говорила мені, а я тільки бачив, як ворушаться її вуста і поблискують маленькі зубки – немовби в мишки.
Та щось її маленьке личко стало сердитим, і я здогадався, що вже досить витріщатися на неї. Почав я холонути від усього баченого і, вилізши з ридвана, замислився, а що ж воно далі буде. Темрява не чекала, допоки щось підходяще змикитю, і, взявши передового коня з цієї коляси, я повів його за собою до яру, на дні якого темніли кущі ліщини. Коней з коляси не випрягав, а стриноживши мою Музу і коня мого вірного товариша та настинавши трави підібраною ляською шаблею, підкинув її чотирьом жеребчикам. Покрутившись по ярку, знайшов струмок і почав носити коням напитися. Допізна провозився з чималою живністю і заходився влаштовуватися до сну під цією колясою. А щоби коні не сполохались нічного звіра та не понесли пані з колясою, під колеса приладнав добрячі каменюки.
Зручно примостився під панською колясою, і вже очі почали злипатися, проситися на спочин. Та якісь нічні звірюки завели завивання та шаркотіння, а як десь далеченько завив сіроманець зубастий, то й заплакала паняночка, аж коляса здригалася. Вилаявся я так голосно, що примовкли ті звірини, що насмілилися шурхотіти недалечко від нашого лігвища. Виліз я з нагрітого місця і сиджу, роззираючись, як сторожовий пес при отарі овець.
Невдовзі зірочки на небі стали тьмяними, а тоді
