її своїми пишними вусами та допитувався, а яким був отой Стас. А Марія голосно сміялась та промовляла:
– Дещо схожий на тебе, мій Іванко. Але ти – кремінь, а він – такий собі попихач… Тільки й умів коням хвости та гриви чесати!
Іван задоволено обіймав її, палко виціловуючи та пестячи круглий животик.
Щасливі зимові дні вже закінчувалися, наближалася середина лютого, і Іван приходив до хати в якійсь задумі. Чутливе серце Марії віщувало близьку розлуку.
Одного вечора він попрохав зібрати торбу з харчами, а сам довго вовтузився, готуючи пістолі та гострячи шаблі.
Зранку, задовго до світання, Марія вже проводжала його до Переяслава, де Богдан Хмельницький прийматиме послів з інших держав. Іван, ненадовго присівши на лаву, втішав свою кохану жіночку, голубив її личко, витирав сльози, які мимоволі котилися зі смарагдових очей, клявся незабаром повернутися живим та здоровим. Уже на порозі вона прилинула до його грудей і, здригаючись від плачу, все повторювала:
– Іванку! Повертайся… Ми ж не одні в цьому світі з тобою… Дитинка наша все чує… Удвох будемо чекати на тебе…
Іван ще раз притиснув жінку до себе і, відвівши її руки, пішов виводити Гнідка. За хвильку був уже в сідлі і, наостанок піднявши руку, почав спускатися до шляху. Через деякий час поглянув на пагорок, де була їхня хатина, а Марія все ще стояла побіля порога, проводжаючи його очима до останнього вигину шляху.
Він швидко дістався до майдану, де був призначений збір особливої сотні Гусака і, привітавшись з побратимами, чекав свого сотенного.
Нарешті він з’явився з десятком вершників. Оглянувши козаків, залишився задоволеним, почав намовляти їх перед дорогою:
– Хлопці! От і закінчився наш вишкіл – перемагати підступництво вороже! Рушаймо захищати своїх керманичів у Переяславі!
Музики бухнули в тулумбаси, і козаки, витягнувшись вервечкою, вирушили з вигону на Київський шлях.
Іван їхав у шерензі давно знайомих побратимів. З лівого боку рухався Олекса Петько, світловолосий козак з Обухівського куреня, що під Ромнами, а праворуч – Степан Кукута із Шульгівського куреня, що на Придніпров’ї.
Ще з часу їхньої зустрічі в Чигирині з Петром Гусаком вони разом вправлялися за особливим вишколом, вчилися таємно проникати у стан ворога, вміло перевтілюватися зі сміливого вояка на жебрака або якогось підпанка. Шлях був довгим, і Іван, погойдуючись у сідлі, почав пригадувати останні місяці служби в Чигирині під проводом сотника Гусака.
На третій день входин до своєї хатини Петро вже прислав вістового, аби Іван з’явився до свого сотника. У тісній хатині їх тоді набилося більше трьох десятків справних козаків. Вони, немов школярики, слухали настанови та повчання полковника Лавріна Капусти. Потягнулися дні науки, і їхніми вчителями були різні особи, навіть ксьондз розповів про католицьку віру,
