пошепки й червоніючи: кожен оповідач знає, що розкриває чужу пікантну таємницю. За майже двісті років прізвище кривдника – ще одного неймовірно видатного грузина – мені розкрили, лише заручившись клятвою ніколи не публікувати гірку й загальновідому правду.
Багато років по тому з’ясувалося, що Іване Мачабелі назавжди залишив Грузію на борту того самого корабля, на якому відпливли духоборці, незгодні з політикою царя й самим державним устроєм, що зобов’язував мирних людей брати до рук зброю, керуючись кимось вигаданими законами.
Молитва
Хрипкий голос читає пристрасно, важко; читає нутром. Молитва звучить по-східному терпко.
Християнська віра тут ірраціональніша й сильніша, ніж будь-де; тут вона несамовита й гостра, мов найфундаментальніший іслам.
Хрипка, з придихом грузинська мова, що нею читають молитви, нагадала мені мову ісламських сур.
Ченці перебирають чотки, здавлюючи їх між пальців, як стискають у руці останній патрон.
У молитві кожного є підтекст, про який я ніколи не наважуся запитати. Один читає, ледь ворушачи губами і притулившись до стіни, ніби боячись утратити рівновагу. Інший молиться зі сльозами на очах, стиснувши зубами кісточки пальців.
Він не знає, що на нього дивляться. Утім, йому, напевно, однаково: під новим, церковним, ім’ям ніхто ніколи не впізнає ані його самого, ані імені демона, з яким він бореться…
І нехай найавторитетніші історики зараховують Грузію хто до Європи, хто до Середньої Азії, для мене вона – не що інше, як шматочок Близького Сходу, котрий у чудесний спосіб отримав і зберіг християнство.
Молитва закінчилася, і всі вони по черзі цілують ікону святої Ніно (саме цією дорогою вона, за переказами, принесла до Грузії свій хрест). Той самий хрест, за легендою, звитий з лози, який зробив грузинський символ християнської віри не схожим на жоден інший.
Схожий чи то на гілку, чи то на руків’я дворучного лицарського меча, хрест святої Ніно завжди здавався мені символом віри доволі неоднозначним.
Монастиря на березі Паравані дістався вже в темряві – застуджений від холодного високогірного повітря, у якому пролітали крихітні сніжинки.
Перш ніж перетнути поріг, слід було подолати невеличкий тест на відповідність нормам пристойності.
– Маєш штани? – настоятель, вийшовши на ґанок, дивився на мене критично. (Я справді забув перевдягтися і у своєму велосипедному трико скидався на артиста балету, який відбився від трупи.)
– Звісно! – переможно вигукнув я, витягаючи з переметної сумки брюки-дощовик.
Настоятель кивнув.
– А ти випадково не католик часом? – запитав він, поки я перевдягався.
Я на секунду завагався. Але нічого всередині не стало протестувати, коли я відповів негативно.
– Добре, – відповів настоятель і жестом запросив увійти.
Вечеря, якою мене частували, складалася зі смажених
