ранку, Батуро!
Пес не витрачає часу на зайве спілкування. Він підходить мовчки, і ти застигаєш навшпиньки.
– Батуро, я свій, Батуро, все гаразд! – кричиш йому пошепки.
Він не гавкає та не починає тебе їсти. Він просто чекає команди.
– Свої, Батуро! Свої! – чую позаду веселий голос одного з ченців.
Пес підводить голову.
Добрими мокрими очима величезна вівчарка дивиться на мене.
Тепер я спокійний.
Господар знає, що в домі сьогодні гість. А вдень він знову спатиме, зрідка розплющуючи одне око й висунувши ніс зі своєї келії.
Люди приходять і йдуть: прочани, гості, мандрівники. А Батурі – нічному сторожеві – немає діла до цієї мирської суєти.
Батура – монастирський сторож
День ченця
Хтось робить це раз на рік, хтось – усі триста шістдесят п’ять… Сьогодні всі ми схожі в одному: розгрібаємо щебінь, чистимо доріжки, думаємо про Бога.
Піднімаємося в гору, носимо каміння, думаємо про Бога.
Косимо сіно, просимо спасіння, думаємо про Бога.
Насправді я не знаю, про що думає кожен із нас.
Після роботи сідаємо обідати в одному із сільських будинків.
Трапеза проста – картопля, овочі, соління, хліб.
– Чому ти не доїдаєш? – спитав мене, посміхаючись, один молодий монах. – Якщо не доїдатимеш – у тебе дружини гарної не буде.
– Дружини гарної не буде? Хто тобі таке сказав?
– Не знаю. Нас у дитинстві так вчили, – одповідає він.
– А ти чому тоді в дитинстві не доїдав? – відбив я.
– Тому що… – посміхнувся він відчужено, ховаючи за усмішкою щось інше. – Тому що…
За столом усі посміхаються, але ніхто чомусь не дивиться на мене. Один утупився в тарілку, інший дивиться убік.
– Тому що, тому що, тому що, тому… – повторює монах задумливо, відвівши очі й вистукуючи пальцями по столу уривчастий ритм.
«Я прийшов сюди через пісню»
О пів на сьому ранку, зайшовши до трапезної, я з подивом почув, як хтось співає італійською арію з «Принцеси Турандот»:
– Nessun Dorma!.. І нехай ніхто не засне!.. Але секрет мій захований в мені, і ніхто не дізнається моє ім’я… Лиш біля вуст твоїх я вимовлю його і розвію тишу, і ти станеш моєю!
Кілька голосів приєднуються до самотнього тенора, який сховав своє колишнє ім’я під церковним – Діонісій.
– Ніхто не дізнається його імені… І всі ми повинні померти, померти! – вступає за ним хор ченців.
Тут, у Зарзмі, всі вони: актори, співаки, архітектори – прийняли постриг і назавжди відмовилися від спокус світу.
«Nessun Dorma!.. Нехай ніхто не засне!» – співає отець Діонісій. «І секрет його прихований у ньому, і ніхто ніколи не дізнається його таємницю», – веде за ним хор.
– Ні, я не збираюся ставати ченцем.
