спитав я.
Господар (звали його Дато) закивав, доброзичливо всміхаючись.
– Гарячий?..
Він знову закивав, цього разу врочисто.
– А ще мені потрібен буде душ для цього «хлопця». – Я вказав на велосипед.
У погляді Дато – подив.
– Кран. Кран на подвір’ї є? – уточнив я, не бажаючи з першої ж хвилини випробовувати на цій людині своє почуття гумору, в адекватності якого я сам іноді сумніваюся.
– Кран там, – сказав господар, вказуючи пальцем у напрямку двору.
Після душу я розраховував провести час за вечерею з представником місцевого туристичного департаменту, який повинен був розповісти про всі визначні пам’ятки гірської Аджарії.
В першу чергу мене цікавив скам’янілий ліс, зазначений на офіційній карті.
– Там є скам’янілі дерева і навіть цілі будинки! – стверджувала знайома екскурсовод, яка, щоправда, сама ніколи не відвідувала ці краї.
У столиці така сумнівна поінформованість мене аніскільки не турбувала; всю необхідну інформацію я розраховував отримати на місці.
– Так, я знаю, про що ви… Приїжджайте, розповім усе, – відповів по телефону чоловік, який розмовляв ідеальною англійською.
Мене дуже втішило, що місцевий туристичний офіс очолює не грузин, а американець: представник нації, за своєю природою більш організованої і прагматичної.
Щойно я вибрався з душу, як службовець турдепартаменту зателефонував сам, повідомивши, що чекає мене на площі перед готелем.
Перевдягнувшись у чистий одяг, я поклав до кишені блокнот і, замкнувши двері на два замки, пішов на рандеву.
Привітність господаря, ключі (предмет, який вперше за останні тижні опинився в моїй кишені), а також присутність представника офіційної туристичної служби, який прибув до Грузії у складі американських Peace Corps, розвіяли найменші сумніви в надійності цього місця.
«Аджарцы называют свое государство и свою религию татарскими. Из других народов они знают грузин, русских и френгов (европейцев). Первые олицетворяют христианскую религию, вторые могущество, а третьи – мудрость», – ішлося в путівнику, виданому в Тифлісі наприкінці XIX століття.
Американець Патрік (так звали туристичного експерта) чекав на мене біля зеленого ГАЗика.
Це був молодик із ледь окресленими вусиками. Патрік вийшов з автівки на милицях – ліва нога була в гіпсі.
– Що ти знаєш про скам’янілий ліс? – спитав я після ритуальних вітань, розмов про погоду та інші речі, про які личить говорити в перші хвилини знайомства.
– Скам’янілий ліс? – перепитав Патрік. – Де це?
Як виявилося, за кілька місяців у Грузії Патрік не лише непогано опанував грузинську, але й заразився місцевим синдромом «розберемося на місці», ознаки якого я вже діагностував і в себе.
Перша складність, із якою ми стикнулися, була лінгвістичною.
Термін «скам’янілий» не знайомий більшості
