style="font-size:15px;"> – Це дуже далеко. Треба їхати верхи, – сказав Малхаз. – Я дістану коней, араа проблема, немає проблем… А поки ти зупинишся у мене.
Похитавши головою, я повідомив, що вже оселився в готелі й виселятися звідти не збираюся, проте охоче повечеряю з ним, щоб обговорити деталі завтрашньої подорожі.
– Ти житимеш у мене. Там і поговоримо, – заявив Малхаз.
– Ні, дорогий, – усміхнувся я, – жити я в тебе не буду.
– Ні, будеш.
– Не буду.
– А я кажу – так.
Розмова ставала складнішою, і, щоб виграти час, довелося притаїтися покірним.
Обіцяти – не значить одружитися, і я вирішив учинити, як персонаж арабської байки, у якій він обіцяв шахові змусити свого віслюка за двадцять років визубрити Коран. Адже за цей час обов’язково що-небудь зміниться: або віслюк здохне, або шах опряжеться, або він сам.
У моєму випадку я вирішив потягнути час до завтра.
– Зробімо так: коли вже так сталося, то сьогодні поживу в нього… А завтра – переїду до тебе. Домовились?
Малхаз кивнув. Я облаштувався на передньому сидінні його машини, і ми під’їхали до готелю Дато.
Новоспечений гід першим вибіг із машини, підскочив до господаря і про щось заговорив із ним.
Малхаз усе робив якось занадто різко: курив, кермував, говорив, ходив. Його різкі рухи з перших хвилин почали дратувати навіть мене – людину геть не меланхолійного складу.
За кілька хвилин досить жвавої, але зовсім не дружньої бесіди, Малхаз переможно обернувся до мене.
– Все, ми можемо їхати – забирай речі!
– Чекай, я не хочу забирати речі! Ми ж домовилися з тобою, здається?
– Послухай, дорогий, навіщо тобі жити в готелі? Якщо можна… у друзів?
– Я не маю права поїхати просто так… – промовив я, дивлячись на Дато. На мить я згадав, у якому стані залишив душ у його готелі, і пережив несподіваний напад ніжності до господаря.
– Ні, тепер уже не треба! – перебив Дато. – Забирай речі і йди до нього!
Я подивився на нього здивовано.
– Дато, в чому річ? Тобі що, не потрібні гроші?
Останній аргумент мав би справити чудодійний вплив на будь-якого власника готелю.
Цієї миті в розмову вступив Малхаз, жваво жестикулюючи, знову взявшись щось пояснювати.
Я вже знав, що дозволити Малхазу розмовляти з Дато означає поставити під загрозу мої плани.
– Годі сперечатися! – вигукнув я. – Дозвольте мені самому вирішувати, де ночувати!
Але жоден з них вже не чув мене…
Навколо зібрався невеликий натовп.
Люди спостерігали мовчки, зосереджено, без тіні посмішки на обличчях.
Я спробував втихомирити скандалістів. Обійнявши обох за плечі, я сказав: – Дато, я залишаюся! Малхаз, ми повечеряємо, а ввечері я повернуся до готелю… Гадаю, ніхто
