перед кожною значною операцією. Іранський історик Гасан-бег-Румлю повідомляє, що Вардзія мала дві потаємні вежі для «раптових випадків і мінливих часів».
Цариця молилася тут не сама. Монастир було заселено прецікавим контингентом – здебільшого нащадками знатних родин, які експериментували з літературою й розвивали мистецтво перекладу.
Ченці жили в келіях, які за розміром відповідали сучасним три- і п’ятикімнатним квартирам, а подекуди навіть апартаментам у кілька ярусів. У кожній із таких келій були свій винний льох і веранда, зорієнтована на схід.
Вода зі зрошувальних каналів живила виноградники, посаджені на схилі гори, у туфових скелях якої витесано монастир.
Але вино, на жаль, не зберігається століттями, а література, створена тут, зникла після землетрусів і політичних потрясінь, які зруйнували всі плоди праці мешканців Вардзії, включно з більшістю приміщень самого монастиря…
У XIII столітті, коли не було вже цариці Тамар, до Грузії вторглися монголи, а 1266 року правитель Ахалцихе проголосив, кажучи сучасною мовою, «автономію» від грузинського царя.
Автономія – найненадійніше державне утворення, і регіон Месхеті і Джавахеті на 300 років вийшов з-під контролю грузинського царства.
У тому ж нещасливому для Грузії XIII столітті стався страшний землетрус. Численні тераси, на яких ченці-письменники насолоджувалися прохолодою в тіні домашніх виноградників, обвалилися, відкривши нутрощі монастиря, який став схожим на розтрощене бджолине гніздо. Під руїнами загинули і літератори, і всі їхні твори.
Від часів цариці Тамари нині залишилися лише видовбані в камені келії найглибших ярусів і крихітна каплиця з її юнацьким портретом. Тим самим, у живу копію якого несамовито закохався колись найбільший грузинський поет.
Ділянку дороги між Вардзією і фортецею Хертвісі я прозвав «ущелиною тиші».
Будь-який гучний звук у цих горах може викликати каменепад, тому в наші дні перше, що забороняють тут дорожні знаки, – сигналити.
Побачивши знак із перекресленим клаксоном, я згадав про те, що поряд із Вардзією колись був монастир ченців-мовчальників, про життя яких відомо ще менше, ніж про похованих під руїнами «Монастиря троянд».
Монах із Зарзми
Дорога до Аджарії
Тут, на під’їздах до Турецької Грузії, дедалі частіше чуєш салям замість традиційного грузинського гаумарджос.
Упродовж п’яти століть місто Ахалцихе було турецьким. У другу й найбільш руйнівну з Турецьких кампаній російські війська знищили місто разом із більшістю мирного населення, яке боронилося несамовито.
«Ніхто з ахалцихських мешканців не хотів здаватися, і навіть жінки перейняті були таким фанатизмом, що багато хто з них, намагаючись уникнути полону, добровільно кидався у вогонь; інші, озброєні кинджалами, йшли в битву», – писав військовий історик Василь Потто.
Так билися проти росіян грузини,
