style="font-size:15px;"> – Чи були діти в Марії?
Здається, я вже знаю відповідь…
– Діти? – перепитує Кетіно. – Ні, у Марії Вахтангівни не було дітей.
Кажуть, вона влаштовувала в цих кімнатах літературні вечори.
Хтось із письменників був закоханий в неї. Персонажі тих світських раутів збереглися в сімейному альбомі, де їхні риси залишила рука якогось талановитого скетчиста…
Вони пили тут каву і їли її ласощі – смачнючі карамельні цукерки.
У кімнатах, які належали Марії Орбеліані, я провів кілька дивовижних днів і ночей, насолоджуючись спокоєм товстезних прохолодних стін, крізь які ледь-ледь просочувались звуки вулиці, та читаючи нотатки автора «Трьох мушкетерів» про пригоди на Кавказі.
Кажуть, і він заходив до неї.
Подейкують.
Поспішай почати!.
Кілька днів поспіль я нишпорив по будинку в пошуках свідчень про життя княгині.
Закоханість – небезпечне почуття в Грузії, хоч у цьому випадку я нічим не ризикую, адже об’єкт мого захоплення – старовинний портрет. Крім нього, листівки з автографом і ще декількох малюнків у сімейному альбомі, мені не вдається знайти нічого, що нагадувало б про власницю.
Крадькома гортаючи записники минулого сторіччя, виявляю нотатки, зроблені жіночою рукою. Почерк схожий на той, що я побачив на листівці, підписаній її високістю Марією Вахтангівною Орбеліані.
Цитати, виявлені в цьому щоденнику, я акуратно переніс до свого записника.
«Поспішай почати! Думай, що в тебе завжди є час тільки для успіху, але не для невдачі.
Чекати радості теж радісно.
Люблю я поздоровляти щасливих, хоч рідко щасливий сам бував.
У цьому житті вмирати не важко. Значно важче – зробити життя.
Жалюгідний той, у кого нічого не залишилося від дитини…»
Якби не ці записи, я ні за що не пішов би того вечора до театру маріонеток.
Але, скасувавши черговий прийом у тбіліських друзів, я вирушив на суботню виставу.
Тбіліський театр маріонеток
У перші хвилини лялька – напівзотлілий скелет – спроквола викопує з піску держак прапора, каску й п’ятикутну зірку.
І знову закопує себе…
Геніальний ляльковод – той, хто змушує тебе думати: «Як вправно нитки рухають руками цієї людини».
А потім вони заговорили. І тут вже я знаю, що на гачку.
– В Киев не ходи. Забудь Наташу, – промовляє голос феї з вистави, що постає в подобі то машиніста, то раптом офіцера НКВД, а то й справжньої феї з якогось глухого російського полустанку.
Фея, або янгол-охоронець, намагається захистити героя від того, від чого захистити ніяк не можна – від самого себе.
І автор, знаючи це, як ніхто інший, далі веде своїх персонажів туди, звідки немає вороття.
– Де межа, що відокремлює
