кава,[2] чай?
Я не знав, як на це реагувати, і тому про всяк випадок запитав:
– Ви – одружені?
– Звичайно! – відповів голос. – Тамуно! У нас гості!
– Що, знову? – запитала Тамуна десь за пасмом світла.
– Так! Український журналіст!
– О! Тоді я ставлю чайник.
Я вирішив все ж таки прояснити ситуацію:
– Так, але нас тут троє…
– Нічого, нічого. Гадаєш, у мене віскі не стане?
Так я познайомився з Гочею і його дружиною Тамуною. Останню за красу й аристократизм ми прозвали царицею Тамар.
Із перших хвилин знайомства ці люди стали моїми головними гідами по Грузії й помічниками у всіх авантюрних починаннях, про деякі з яких я зможу розповісти на сторінках цього путівника.
Сірчана лазня
Тбілі – грузинською «теплий», а легенду про те, як цар Вахтанг заснував місто, знайшовши гарячі сірчані джерела, у які впав і миттєво перетворив їх на бульйон його улюблений мисливський сокіл, вам повідає перший-ліпший перехожий.
Сто п’ятдесят років тому цю історію розповіли й Олександру Дюма.
Ось що він написав про назву цього міста у своєму «Кавказі»: «Цікава милозвучна аналогія, яку мають деякі міста, відомі своїми теплими водами. У давнину в Нумідії місто Тобіліс, а в наш час, крім грузинського Тифліса, є в Богемії місто Теплиць, корінь якого, імовірно, теж “тепло”».
Перш ніж подорожувати країною, я вирішив навідатися в місце, з якого починали знайомство з Грузією всі мандрівники XIX століття, зокрема Дюма й Олександр Пушкін, – а саме у тбіліські лазні.
В одній із них, що належала колись княжій родини Орбеліані, зберігся номер, досі відомий під назвою «пушкінський».
Стверджують, що саме там розминали кісточки батькові сучасної літературної російської мови.
Запах сірки чути ще в метро: під станцією Авлабарі він вже б’є в ніс – і повітря під землею стає теплішим.
А там уже… ти занурюєш голову в воду, що її подають просто з пекла.
Я не знаю, де її гріють: ТАМ або вже тут. Замружившись, поринувши по маківку, чуєш, як вода з пащі кам’яного лева падає в басейн, у якому варишся ти.
Тепло. Темно. Парко. Поки зовсім не стемніло – виринай.
І відразу ж – до рук банщикові, який за допомогою щітки (хто знає, скільки шкір він обдер нею до тебе) зніме і з тебе стару шкіру, а потім, намиливши з ніг до голови, обіллє відром гарячої води, у якій ти щойно кипів.
Страва готова. На простирадлі, як на скатертині, щасливого і знесиленого, гостя можна виносити у зовнішній світ.
Пригода починається
Рано чи пізно ідилія мала закінчитися. Я не думав, що це станеться так скоро.
Уранці розбудив стукіт у двері. Це був господар.
– Сідай, – сказав я йому (якщо східна людина хоче поговорити, відмовляти
Слово «кава», як і «майдан», зрозуміле і українцеві, і грузину без перекладу, адже цими двома мовами вони звучать однаково.
