– то болючий дух, нечиста думка, люта буря. Усе ламає й баламутить. Літає й сідає на позолочені дахи. Проникає у світлі чертоги. Сидить біля престолів володарів. Нападає на військові табори. Дістає на кораблях. Знаходить на Канарських островах. Вселяється в глибокій пустелі. Гніздиться в осередді душі…
Адже туга скрізь літає,
На землі і на воді,
Наче блискавка, вражає
І в багатстві, і в нужді.[189]
Один тільки всевишній Отець може перетворити цю бурю на тишу, скерувати до гавані, утримати душу сродною працею, наче вудилами й уздою яку шалену скотину.
Афанасій. О брате! Чудне щось вкладаєш до вух моїх…[190]А народ ставить нудьгу в дурницю і вважає за найкращу зброю в боротьбі із цим ворогом гроші, вино, сади, музику, жарти, карти, проїздки…
Григорій. О друже мій! Не ніщота є річ ота, що виростає у велике. Не вважай малим отеє, що веде услід значнеє.
Мала шпарина в кораблі впускає всередину страшну течу. Не думай, що невидиме й безсиле – це те саме. А народ одне те за єство вважає, що в кулак схопити може, боїться там, де нема страху, і навпаки.
Вексель страшний не папером і чорнилом, а захованим там зобов’язанням. Бомба небезпечна не чавуном, а порохом, чи захованим у поросі вогнем. Усе невидиме сильніше за своє видиме, а видиме залежить від невидимого.
Старі християнські письменники називали нудьгу бісом зневіри.[191] Чого тільки ця ожила іскра не робить? Усе перетворює на тріск і колотнечу. Вводить у душу все гадюче кодло нечистих духів.
Гризотна думка – чи це ж не черв’як невсипущий, чи не гадюка? Палюча печаль, або заздрість, – чи це не лютий дух і не люта думка? А зла думка – чи це не таємний і лютий язик, що про нього каже син Сираха: «Зуби його – зуби лев’ячі, які умертвляють душі людей»[192] […]
А коли апостол Яків каже, що язик – маленька частка, але, як стерно кораблем, володіє цілим тілом,[193] то чи не думка рухає тіло й править ним? Язик – то всього лиш видима тінь, щось схоже на гомінкий дзвіночок годинника, а сама пружина та єство – це думка.
Думка – це невидима голова язика, сім’я справи, корінь тіла. Думка – це невгамовний язик, неослабна пружина, безугавна рухливість, що рухає і носить на собі, ніби стару одежину, тлінну тілесну грязюку, що прилипла до своєї думки й зникне, як тінь од яблуні.
Чи бачиш, друже мій Афанасію, що невидиме сильніше за своє видиме, а видиме залежить від невидимого?
До цього хору долучається також Єремія, називаючи людиною не тілесний вигляд, а серце як невичерпний скарб мислених тайн: «Глибоке серце людині… і людина є…» (глава 17).
Коли сердечне око та сім’я недобрі, тоді все тіло недобре й кожна справа приносить плоди гіркоти. Гіркому джерелу – журливі потічки.
Афанасій. Ти замоловся, друзяко… Я чув і впевнений, що слова Єремії стосуються Біблії. У ній тлінь образів схожа на тіло, а сокровенне в образах
Це – варіант сьомої строфи двадцять четвертої пісні циклу «Сад божественних пісень».
Так писав, зокрема, Євагрій Понтійський у своєму «Слові про духовну роботу».
Книга Ісуса, сина Сираха 21:3.
Соборне послання св. ап. Якова 3:4–5.
