намови Москви проти Дорошенка виступив кошовий Іван Сірко. Коли справа дійшла до відкритої війни з царськими військами, на бік Москви стали лівобережний гетьман Дем’ян Многогрішний та Канівський і Черкаський полки.
Віктор Брехуненко: «І от у цій братовбивчій війні Україна, як пише літописець, сама себе звоювала. Далі, в 1662–1963 роках пішов розкол України по Дніпру, і основна лінія розлому пройшла якраз по економічних, по власницьких інтересах старшини, а далі вже зовнішні чинники: Московія, Річ Посполита, Туреччина, Крим намагалися скористатися з цієї ситуації, тому що жодна з цих сил не бажала утвердження самодостатньої Української держави з гетьманом на чолі, яка була би самостійним гравцем на цьому політичному полі».
22 березня 1669 року в Чорній раді біля Корсуня взяли участь п’ятсот правобережних і двадцять лівобережних старшин. Петра Дорошенка обрали гетьманом обох частин України. Одразу після того між Правобережжям і Лівобережжям зав’язалась усобиця. Многогрішний послав проти новообраного гетьмана військо, яке здобуло під Ромнами перемогу. Але три полки – Полтавський, Миргородський та Гадяцький – перейшли на бік Дорошенка. Цар намагався прихилити до себе гетьмана й узяти його під протекцію.
Петро Дорошенко мав неабиякий дипломатичний досвід. Ще до свого гетьманування спілкувався з високими московськими чинами і самим Олексієм Михайловичем, тож знався на їхній переговорній тактиці. Свого часу він із козацьким посольством їздив до Москви домагатися рівноправності у взаєминах України і Росії, однак там, як завжди, лишались байдужими до справедливих вимог козаків.
Під протекцію Московії Дорошенко схилявся перейти за умови, що в Україні не буде ні російських воєвод з військом, ні урядників; він стане гетьманом усієї України; Москва не чіпатиме козацьких вольностей і не претендуватиме ні на які податки. Дорошенко вимагав, щоб ця протекція об’єднала дві частини України, що, однак, суперечило Андрусівському договору. Ні польський король, ні турецький султан, ні російський цар не бажали об’єднання України – та ще й під проводом такого вольового гетьмана, як Дорошенко. Ворожнеча в козацькому середовищі була їх найбільшим союзником.
«В горнилі цієї братовбивчої страхітливої Руїни була знищена українська державність на Правобережжі, і колиска козацтва, колиска відновленої української держави – Чигирин, Чигиринщина – лежала пусткою, і в цьому була величезна трагедія. Територіальний обсяг української державності звузився до лівобережної Гетьманщини», – Віктор Брехуненко.
Царський уряд вимагав, щоб Дорошенко склав присягу лівобережному гетьману Самойловичу і командувачу московських військ в Україні Ромодановському. Той відмовився, і тридцятитисячне військо московитів і союзних їм козаків у вересні 1676 року підійшло до Чигирина. Після капітуляції Дорошенко зрікся гетьманства. Зоря його згасла. На раді в Чигирині він склав булаву, а гетьманські клейноди і прапори забрали
