правду, невеселопри старощах вдовцеві, ще й віддавши
від себе одиначку.
Руфін.
Я б за щастя
вважав, якби ти в мене оселився.
Прісцілла.
Ми ж, таточку, давно тебе просили.
Аецій Панса.
Е ні, не вдався я до того зроду,
щоб тут у Римі жити. Не тепер
мені й звикати. Вам що інше, звісно,
ви молоді, – тебе, Руфіне, слава,
шаноба людська вабить, а тобі
(кладе Прісціллі руку на плече)
либонь, після сільської глушини
Рим очі осліпив. По правді, зятю,
тебе вона уборами руйнує?
Руфін.
Ні, батьку. Ми обоє більше вдома,
при хатньому багатті сидимо.
Аецій Панса.
Дочку за се хвалю. Вона у мене
поведена по-старосвітськи: вдома
найкраще місце жінці. А тебе
за се хвалить не можу, – ти повинен
ще послужити Римові чимало,
щоб заробити право на спочинок.
Се я тепер засів на господарстві,
а змолоду ж і я служив державі,
хоч і не в Римі.
Руфін.
Та… служив і я…
вже дослужив…
Аецій Панса.
Ще рано, сину, рано!
Прісцілла.
В теперішні часи служити трудно.
Аецій Панса.
Лінивий служби легкої шукає,
я за Руфіном лінощів не знав.
Прісцілла.
Він не лінивий, тату.
Аецій Панса (до Руфіна).
Не подоба
громадської роботи оминати,
ще хто готовий поговір пустити,
неначе ти вступив до тої секти,
що млявість прищепляє та байдужість,
недбайність про державу і громаду.
Руфін.
Я не боюсь ніяких поговорів.
Аецій Панса.
Даремне, сину. Дбати всяк повинен
про добру славу.
Руфін.
Видно, любий тестю,
що ти давно вже в Римі не бував,
а то б ти знав, хто має славу в Римі
і що ту славу може дати.
Раб (увіходить. До Руфіна.).
Пане,
оце прибув шляхетний Кай Летіцій,
за пізній час він просить пробачення.
Руфін.
Для друзів час не пізній. Я прошу.
Кай Летіцій увіходить.
Кай Летіцій.
Здоров’я й щастя вам.
Руфін і Прісцілла
Вітай нам в домі.
Кай Летіцій (до Аеція Панси).
Панотче гідний, радий я спіткати
тебе так несподівано.
Аецій Панса.
І я
випадком сим утішений немало.
Руфін.
Перейдем, може, до мого табліну?
Кай
