Руфін і Прісцілла. Українка Леся

      Та й не діждеться.

      На бенкетах Кріспінових, се правда,

      нема смаку правдивого; і сам я

      ті бенкети терплю як обов’язок,

      правдивої загоди з їх не маю.

      Та що за обов’язок їх терпіти?

      Бо треба ж якось, друже, з людьми жити.

      Волів би я вже без людей зовсім,

      аніж з такими.

      В кожного знайдеться

      негарне що в поводінні чи вдачі.

      Кріспіна Секста я не похваляю —

      за всі його, тобі відомі, вчинки,

      але ж злочином їх назвать не можна,

      і хоч який він є в житті осібнім,

      а все ж він добрий римський громадянин.

      Такі-то «добрі римські громадяни»

      колись наш Рим до згуби доведуть!

      Нехай боги не чують сього слова!

      Загинути не може Рим ніколи.

      Хай в добрий час ти мовиш се, панотче.

      Чим можеш ти довести сюю думку?

      Кріспін справля громадські обов’язки

      республіці і цезареві – згодься —

      він чесно служить.

      Цезареві – може,

      але республіці – чим прислужився?

      Чи тим, що він з своїм коханим другом,

      нікчемним Крустою, наводить жах

      на всіх погрозою своїх доносів?

      Доносів не цурався і Катон[5],

      та й Ціцерон їх уживав в потребі.

      Невже ти не для жарту порівняв

      Кріспіна й Крусту з ними?

      Як сказати?

      Звичайне, сі дрібнішого розбору.

      Тепер усе дрібніше стало в світі.

      Либонь, що так! Дрібніша стала й мірка,

      якою міряють і честь, і цноту,

      і гідність громадянську.

      Ти, Руфіне,

      і сам чимало винен з того.

      Як?

      Не ображайся, пані, бо докір мій

      хоч і тяжкий, та дружній. Чом твій муж

      не стане на чолі в державній службі,

      не дасть прилюдно прикладу чесноти,

      якій позаздрить міг би й сам Катон?

      Адже Руфін се може. Певне, мірка

      всіх римських цнот побільшала б ізнову,

      якби такий зразок було їй дано.

      Хіба чеснота більшає прилюдно?

      Хіба вона у схованці дрібніє?