проблем. Вам можуть подзвонити сердиті батьки. Але, думаю, вам до таких дзвінків не звикати.
– Безперечно. Я охоче візьму на себе залагодження проблем. – Він поставив ногу на нижню сходинку. – На жаль, маю йти на збори.
– Ще одне. – Фейт лише виконувала свої службові обов’язки, але мусила зізнатися собі, що відчула певну втіху, побачивши, як в очікуванні її наступного запитання в його очах промайнув страх. – Чому Томмі Елбертсон уже у вас під ковпаком?
– А. – Декан явно відчув полегшення від того, що все виявилося так просто. – Між гуртожитками Тауерс і Ґлен конкуренція. Вони часто організовують якісь добродушні витівки. Але містер Елбертсон перегнув палицю. Особливих подробиць студенти не розголошують, але, знаючи, як це все відбувається, я припускаю, що в хід пустили повітряні кульки, наповнені водою. Підлога була мокра. Постраждали люди. Одного хлопчика довелося відвезти до лікарні.
Це пояснювало, чому в Ґейба рука в гіпсі.
– Дякую. – Фейт знову потисла йому руку. Цього разу, коли він усміхнувся, навколо очей не з’явилися промінчики зморщок, і вперед сходами він пішов не сам, а пропустив її. Коли вони вийшли надвір, він, здавалося, завагався, та коли зрозумів, що вона йде праворуч, швидко повернув ліворуч, углиб плацу.
Фейт крокувала до машини, думаючи про те, що могло статися з Віллом Трентом. І знайшла його біля свого «міні». Він спирався ліктями на дах і тримався руками за голову, притискаючи до вуха телефон. Піджак лежав розстелений на капоті.
Фейт підійшла ближче і змогла розчути слова.
– Так, сер. Завтра вранці вас хтось зустріне в аеропорту. Тільки передзвоніть мені й повідомте, який у вас рейс. – Він підняв очі, і в них було стільки болю, що вона мимоволі відвела погляд. – Дякую, сер. Зроблю все, що зможу.
Фейт почула, як закривається кришка телефону. Вілл прокашлявся.
– Вибачте, подзвонив шериф з інформацією щодо номера Гемфрі. Я хотів якнайшвидше закрити це питання. – Він знову прочистив горло. – Від них до аеропорту їхати приблизно шість годин. Вони виїдуть сьогодні і спробують сісти на перший літак завтра вранці, але проблема в тому, що він сідає в Солт-Лейк-Сіті. Залежно від того, чи полетять вони з пересадкою через Даллас, дорога сюди в них може забрати від семи до дванадцяти годин. – І ще раз прочистив горло. – Я сказав їм подзвонити безпосередньо в авіакомпанію, пояснити ситуацію й дізнатися, що можна зробити.
Фейт не могла уявити, яке це відчуття – сидіти в машині, чекати в усіх тих аеропортах. «Відчуття, що божеволієш, – подумала вона. – Найстрашніший день у житті будь-якого батька чи матері». Вона потай глянула на Вілла. На його обличчі вже був звичний кам’яний вираз.
– Вони повідомили щось нове?
Він похитав головою.
– В Адама тут немає машини. Він в Атланті був двічі. Вперше прилетів з батьком на зустріч першокурсників, побув три дні й полетів назад. Обоє батьків привозили його два тижні тому, щоб допомогти поселитися в гуртожитку.
– З Ореґону? –
