тим, що студент сидів на підлозі.
Томмі незграбно встав. У нього був вигляд розпещеної дитини, яка наперед смакувала радість попліткувати. Фейт вирішила одразу ж розставити всі крапки над «і» в єдиний відомий їй спосіб:
– Він став агресивним, і я штовхнула його, щоб не перешкоджав.
Чоловік підійшов до них. У його обличчі було щось знайоме, і Фейт зрозуміла, що він був одним з багатьох безіменних адміністраторів, яких вона бачила місяць тому на орієнтуванні Джеремі.
Віктор Мартінес перевів погляд з Томмі на Фейт, потім назад, але в його очах не з’явилося й натяку на впізнавання.
– Містере Елбертсон, у нашому навчальному закладі понад вісімнадцять тисяч студентів. І от ледве закінчився перший тиждень навчання, а я вже напам’ять знаю ваше ім’я, прізвище і номер студентського квитка. Повірте, це не віщує вам нічого доброго.
– Я не…
Але керівник уже звертався до Фейт.
– Я декан Мартінес, – сказав він, простягаючи руку. – Ви прийшли щодо Адама Гемфріза?
Фейт потисла йому руку.
– Гемфрі, – виправила вона.
– Шкода, що довелося познайомитися за таких обставин. – Він і далі не звертав уваги на Томмі, хоч той пробурмотів собі під носа якусь образу і почалапав геть. – Пройдетеся зі мною? Вибачте, якщо здається, що я не приділяю цій справі належної уваги, але перший тиждень навчання тяжкий, а я йду з одних зборів на інші.
– Авжеж. – Ідучи за ним до сходів, Фейт відчула запах одеколону. Хоча вже перевалило далеко за полудень, декан був чисто поголений, а костюм здавався щойно випрасуваним. Якщо не рахувати Вілла Трента (а чого б це вона мала його рахувати?), Фейт уже давно не перебувала коло чоловіка, який приділяв увагу базовій гігієні.
– Ось. – Віктор поліз у нагрудну кишеню піджака. – Це універсальний ключ до його кімнати, розкладу й особової справи.
Передаючи папірець, він зачепив її рукою, і відчуття для Фейт було таким несподіваним, що папірець вона одразу впустила.
– Ой. – Віктор опустився навколішки, щоб підняти. Ситуація склалася дещо незручна (декан стояв перед нею на коліні), але він зумів елегантно викрутитися: одним плавним рухом підхопив аркуш і підвівся.
– Дякую, – вичавила Фейт, стараючись, щоб її голос не звучав так по-дурному, як вона почувалася.
– Вибачте, що тяганина в юридичному забрала так багато часу, але університет мусить прикривати свій зад.
Вона пробігла аркуш поглядом – то була звична форма студентської заяви з усією потрібною інформацією.
– Ваша відвертість приємно вражає.
Віктор усміхнувся. Ідучи вниз сходами, він легенько тримався за поруччя.
– Ви не могли б трохи посвятити мене в те, що відбувається? Хоча, звісно, я чув новини. Це жахливо.
– Справді, – кивнула вона. – Я не знаю, що там казали, але я не уповноважена коментувати хід розслідування.
– Я розумію.
