на території студмістечка. – Її ноги занурилися в м’яку траву, й вона глянула вниз, щоб перевірити, чи не налипло чогось на взуття. – Основна частина занять закінчиться за півгодини…
– Що ти тут робиш?
Спочатку вона впізнала взуття. Тієї ж марки й кольору, що вона лише кілька годин тому бачила на ногах у Адама Гемфрі. З кросівок стирчали, мов волохаті палиці, дві худі ноги. Шорти висіли на вузьких стегнах, відкриваючи гумку боксерських трусів. Він був у подертій запраній футболці (тій, якої страшенно не любив його дядько – капітан повітряних сил) із написом «Не проливайте кров за нафту».
Озираючись назад, вона могла б сказати, що натрапити на Джеремі, котрий останні півтора тижні жив у Ґлен-холі, було цілком реально. Хоча вона точно знала, що її син мусив би зараз бути на заняттях, бо декілька тижнів тому сама допомагала йому складати розклад.
Саме цю свою думку вона йому й озвучила:
– А що сталося зі вступом до біомеханіки?
– Викладач раніше відпустив, – відрубав син. – Чому ти тут?
Фейт зиркнула на Вілла Трента, котрий незворушно стояв поряд. Однією з переваг його розслідування діяльності її матері було те, що він геть не здивувався, дізнавшися, що у тридцятитрирічної жінки вісімнадцятирічний син.
– З одним твоїм однокурсником стався нещасний випадок.
Джеремі виховували два покоління копів. Він знав професійний сленг.
– Тобто він мертвий?
Фейт ніколи не брехала сину.
– Так. І я хочу, щоб це поки що лишалося між нами. Його звали Адам Гемфрі. Ти його знав?
Джеремі похитав головою.
– Він з Козлорогих?
Із невідомої причини мешканці Ґлен-холу величали себе саме так.
– Ні. З Тауерса.
– Заняття тільки почалися. Я тільки Пердло знаю. – Ще одне прізвисько, цього разу – його сусіда по кімнаті в гуртожитку. – Але можу розпитати.
– Не варто, – сказала вона, змагаючись із бажанням простягнути руку й заправити пасмо волосся йому за вухо. Відколи йому виповнилося тринадцять років, він був вищий за неї. У тих небагатьох випадках, коли Джеремі дозволяв їй на людях показати свою любов, їй доводилося ставати навшпиньки, щоб поцілувати його в лоб.
– Я потім до тебе зайду.
Він знизав плечима.
– Краще не треба. А то вже й так кожен, бляха, другий хоче ТММ.
– Не кажи «бляха».
– Мам.
На знак мовчазного розуміння вона кивнула. Джеремі побрів геть, тягнучи за собою по траві новісінький портфель за шістдесят доларів. У шістнадцять років Фейт заливалася несамовитим рум’янцем, коли люди називали однорічного синочка, якого вона носила на руках, її молодшим братиком. У двадцять п’ять вона сердилася,
