світлофорі. Їй дуже хотілося б знати, що він іще приховує. Її дратувало, що він їй не довіряє, але, зрештою, вона й не давала приводу довіряти.
– Я знаю, де Тауерс-хол, – зізналася вона.
– Дякую.
Руки боліли від того, що надто міцно стискали кермо. Фейт глибоко вдихнула і повільно видихнула повітря. Один за одним розтисла пальці на кермі.
– Я розумію, що це стервозно з мого боку, але моя сім’я – це заборонена тема.
– Нормальне прохання і нітрохи не стервозне.
Він мовчки дивився у вікно, а машина повзла Десятою вулицею до Технологічного. Фейт увімкнула радіо і пошукала звіт про затори. Коли виїжджали на федеральну автостраду, вона подивилася на трасу 75, яка зблизька нагадувала паркувальний майданчик. Щодня цим коридором для виїзду з міста і в’їзду до нього користувалися понад півмільйона авто. Емма Кампано могла бути в одному з них.
Жителі передмістя виїжджали на траси 75/85, тому на той час, коли «міні» опинився на іншому боці мосту, транспорт порідшав. Фейт виїхала з Десятої вулиці на Фаулер і повела машинку знайомими вулицями, що звивалися крізь усе студмістечко.
Технологічний інститут Джорджії займав близько чотирьохсот акрів[14] дорогої землі в центрі Атланти. Жителі штату Джорджія могли навчатися безкоштовно завдяки стипендії «НАДІЯ», що фінансувалася з лотерейних коштів, але перепоною на шляху для більшості цих людей були високі академічні вимоги. А фінансовий тягар проживання, купівлі підручників і оплати послуг лабораторій викидав на узбіччя ще більше студентів. Якщо ви були щасливчиком, то одержували повну стипендію, яка заповнювала дірки. Якщо ж ні, то могли хіба що сподіватися, що ваша мати візьме другий кредит на будинок – цього разу під його заставу. У більшості рейтингів вищих навчальних закладів Тех постійно фігурував у десятці найкращих, і його (поряд із університетом Еморі) вважали частиною низки вишів, що належали до Ліги Плюща на Півдні. Тобто після випуску ви могли легко повернути матері борг.
Фейт повільно вела машину по Теквуд-драйв, бо деякі студенти не розуміли, навіщо потрібна «зебра». Група молодиків заухкала, побачивши білявку за кермом «міні». Поєднання гормонів і природного браку навичок спілкування, притаманного студентам факультетів математики і природничих наук, змусили декількох із них перечепитися на рівному місці. Фейт не звернула на них уваги – саме шукала місце, де припаркуватися. Паркувальний майданчик студмістечка завжди, навіть у найкращі часи, був кошмарним. Зрештою вона здалася і поставила «міні» на місце для інвалідів. І опустила сонцезахисний щиток із поліцейським дозволом на паркування, сподіваючись, що місцева охорона візьме його до уваги.
– Подзвоніть своїй контактній особі, – сказав Вілл.
Поки Фейт розмовляла з секретаркою декана, Вілл виборсувався з машини. Поговоривши, Мітчел теж вийшла й замкнула двері.
– Декан Мартінес досі розмовляє з юристами. Ми маємо зачекати
≈1,6 км2.
