style="font-size:15px;"> – Але на Кайлі Александер і всередині неї сперма була.
– Так.
– Я хочу, щоб провели експрес-аналіз ДНК Адама Гемфрі та Пола Кампано. Пошукайте у головній ванній волосся чи будь-які тканини, які могли належати батькові. – Вона подивилася на Вілла, наче очікувала, що він протестуватиме. – Я хочу знати, з ким ця дівчина займалася сексом, за згодою чи без. – Відповіді вона не дочекалася, рвучко розвернулася на підборах, кинувши через плече коротке: – Вілл?
Він пішов слідом за нею, спустився задніми сходами на кухню. А там спробував випередити Аманду: зробити перший хід у грі «Хто винен».
– Чому ви не попередили, що до мого розслідування буде причетна дочка Евелін Мітчел?
Вона почала відкривати й закривати шухляди.
– Я подумала, що ти застосуєш свої блискучі детективні здібності й проведеш паралель між двома прізвищами.
Аманда мала рацію, проте Евелін Мітчел давно перестала бути для нього пріоритетом.
– Мітчел – поширене прізвище.
– Я рада, що ми все з’ясували. – Аманда знайшла те, що шукала. Вона піднесла догори кухонний ніж, подивилася на срібну бджолу на ручці. – «Лаґйоль»[11]. Краса.
– Амандо…
Шефиня поклала ніж назад у шухляду.
– Фейт буде твоєю напарницею впродовж усього розслідування. Цього року ми достатньо розлютили поліційне управління Атланти, бракувало ще забирати в них гучну справу. До того ж я краще дам тобі в напарники козу, ніж допущу до розслідування Лео Донеллі.
– Я не хочу з нею працювати.
– А мені по цимбалах, – відрубала Аманда. – Вілле, я тобі доручаю велику справу. Тобі вже тридцять шість років. Ти ніколи не отримаєш підвищення, якщо…
– Ви не гірше за мене знаєте, що більше, ніж зараз, мені нічого не світить. – Часу на те, щоб заперечити, він їй не дав. – Я ніколи не робитиму презентацій у ПауерПойнті і не стоятиму перед дошкою, заповнюючи крейдою графіки.
Вона стиснула губи й мовчки дивилася на нього. В її очах тліло розчарування, і Вілл не знав, чому воно так його бентежить. Наскільки йому було відомо, в Аманди не було ні дітей, ні сім’ї. Інколи вона носила обручку, яка здавалася радше декорацією, ніж декларацією. Як не крути, а вона була такою самою сиротою, як і він. Часом Вілл думав, що вона схожа на ненормальну пасивно-агресивну матір, якої в нього ніколи не було. І від цього йому ставало радісно, що він виріс у сиротинці.
– Тепер на дошках пишуть маркерами, – зауважила вона. – Руки залишаються чистими, без крейди.
– Ну що ж… тоді запишіть мене.
Аманда сумно всміхнулася.
– Звідки ти знаєш Пола Кампано?
– Я знав його, коли мені було десять років. Ми особливо не спілкувалися.
– І тому він не хоче з тобою розмовляти?
– Можливо, – визнав Вілл. – Але, я думаю, наше
Марка дорогого кухонного приладдя.
