може поміститися пасажир чи водій зростом понад шість футів. Як завжди, кілька зайвих дюймів мали величезне значення, і Фейт було трохи втішно спостерігати, як чоловік, що доклав руку до звільнення її матері з поліції, незграбно намагається влаштувати своє довготелесе тіло в її машині. Зрештою Вілл посунув сидіння назад, так що воно майже торкалося заднього вікна, і вмостився.
– Порядок? – запитала вона.
Він роззирнувся в салоні. Розділене на охайний проділ пісочно-світле волосся шерхнуло по скляному люку даху. Фейт подумала про лучного собачку[13], що висовує писок із нори.
Вілл злегка кивнув.
– Їдьмо.
Вона відпустила зчеплення, а він простягнув руку до паска безпеки. Упродовж багатьох місяців навіть згадка про цього чоловіка викликала у Фейт таку глибинну лють, що їй здавалося: треба викликати блювоту, щоб цей присмак зник з рота. Евелін Мітчел не надто багато розповідала дочці про внутрішнє розслідування, та Фейт бачила, якою була ціна безжальних допитів. День за днем її сильна бронебійна мати сохла і марніла, перетворювалася на стару жінку.
І головним чинником цього перетворення був Вілл Трент.
Правду кажучи, згризала її також і провина. Фейт була поліцейським і знала все про синій код мовчання. Та знала вона й про те, що матір підкосила зрада її підлеглих – тих жадібних недоносків, які думали, що красти гроші, здобуті на наркотиках, не гріх. Та все ж Евелін відмовилася свідчити проти своїх людей. Те, що міська влада залишила їй пенсію, було своєрідним дивом, але Фейт знала, що в її матері були друзі у високих колах. Уникаючи політики, капітаном у поліційному управлінні Атланти не станеш. А Евелін була майстром і чудово знала правила гри.
Зі свого боку, Фейт завжди думала, що Вілл Трент – такий собі злобний пацюк-дрочер, який обожнює показувати пальцями на хороших поліцейських, щоб їх вигнали з поліції. Вона не очікувала, що він виявиться охайним довготелесим чоловіком, який щойно вмостився в машині коло неї. А ще навіть думки не припускала, що він може бути знавцем своєї справи. Те, як він проаналізував місце злочину, як здогадався, що Гемфрі – студент (а здогадатися про це мусила якраз сама Фейт), – усе свідчило про те, що перед нею не рядовий офісний щур із Бюро.
Подобалося їй це чи ні, їх пов’язала ця справа, а десь зникла дівчина чекала, коли її визволять, і дві пари батьків мали от-от почути найгірші новини у своєму житті. Фейт збиралася докласти всіх зусиль, щоб успішно розслідувати цю справу, бо, зрештою, лише це мало значення. Та все ж вона не запропонувала увімкнути кондиціонер у «міні-купері», хоча Вілл у своєму кумедному костюмі-трійці, мабуть, страшенно пітнів. І викидати білий прапор та першою починати розмову вона не збиралася. Її цілком влаштовувало те, що він сидів, притискаючи коліна до вух, і варився у власному поту.
Фейт виїхала на Пічтрі-стріт, посигналила і прилаштувалася у крайньому правому ряду, але одразу ж і зупинилася за вкритим кіркою бруду пікапом. Вони офіційно застрягли
Невеликі гризуни, що походять із Північної Америки. (
