могла заперечити, але не хотіла, щоб він знав.
– Синку, мені треба йти. Я тут лишатимуся допізна.
Він не поклав слухавки.
– Якби ти хотіла дещо випрати…
Вона всміхнулася.
– Я наберу тебе перед тим, як іти.
– Чуєш, мам?
– Так?
Він замовк, і їй здалося, що він хотів сказати «Я тебе люблю». Отак вони й заманювали в пастку. Ти в усьому їх підтримувала, прибирала за ними, приймала на себе всі удари долі й погляди смаглявих латиноамериканців, які дивилися на тебе так, наче в тебе є роги, а тоді вони зненацька знову міцно притягували до себе цими трьома простими словами.
Та не цього разу.
– А хто був той тип, з яким ти приїхала? – запитав Джеремі. – На копа наче не схожий.
Тут її син мав рацію. Вона взяла піджак Вілла Трента з капота, щоб замкнути його в машині.
– Ніхто. Просто один із підлеглих твоєї тітки Аманди.
Розділ 4
Копіювальний центр «Копірайт» розташовувався на першому поверсі старезної триповерхової будівлі, однієї з небагатьох, які досі стояли на Пічтрі-стріт в очікуванні, коли їх знесуть і зведуть натомість хмарочос. Будівля мала бунтівний вигляд, неначе боялася, що будь-якої миті її зрівняють із землею. Потужні копіювальні апарати, видимі крізь товсті шибки у світлі безжальних флуоресцентних ламп, навіювали науково-фантастичні, антиутопійні образи. «Той, що біжить по лезу бритви»[16] в копіювальному центрі «Кінко».
– Зараза, – просичала Аманда, бо нерівне дорожнє покриття шкрябнуло дно машини.
Асфальт полатали важкими металевими плитами, що скидалися на шматки товстого лейкопластиру. Цілу смугу на Пічтрі блокували знаки й конуси, проте робітників уже давно не було.
Аманда сиділа рівно, міцно вхопившись за кермо. Машина, підстрибнувши раз, виїхала на пандус, що вів на паркінг. Аманда зупинилася біля фургона криміналістів і припаркувала машину.
– Сім годин, – сказала вона. Саме стільки часу минуло з моменту викрадення Емми.
Вілл вийшов з машини, поправив жилетку і пошкодував, що забув піджак, хоча наближення ночі жодним чином не позначилося на запаморочливій спеці. Один із працівників «Копірайта» бачив оголошення про викрадення по телевізору, під час перекуру помітив машину і подзвонив за вказаним номером.
Вілл пішов за Амандою пологим пандусом, що вів до паркувального гаража поза будівлею. За стандартами Атланти приміщення було маленьким, із п’ятдесят футів завширшки і стільки ж углиб. Стеля нависала низько, бетонні балки починалися менш ніж за фут від маківки Вілла. Пандус на другий поверх блокували бетонні блоки – судячи з вигляду, вони там уже давненько лежали. Позаду був службовий проїзд. Вілл побачив, що він сполучається з прилеглими будівлями. На відгородженій ділянці стояли три машини – напевно, то була стоянка для працівників. Прожектори світили жовтим, щоб відлякувати москітів. Вілл торкнувся обличчя, намацав шрам,
Фільм-антиутопія американського режисера Рідлі Скота (1982 р.).
