style="font-size:15px;"> – Шик!
– Клас!
Ральф відчув, як хтось узяв ріг йому з колін. І ось уже Роха стоїть, гойдаючи в руках велику кремову мушлю, а галас ущухає. Джек, ще на ногах, запитливо глянув на Ральфа, а той тільки всміхався і поплескував долонею по колоді. Джек сів. Роха скинув окуляри, закліпав, витираючи їх об сорочку.
– Ви заважаєте Ральфові, не даєте сказати найголовнішого.
Зробив значущу паузу.
– Хто знає, що ми тут? Га?
– Там, в аеропорту, знають.
– Той, з мегафоном…
– Мій тато.
Роха начепив окуляри.
– Ніхто не знає, де ми, – сказав він і ще дужче зблід та засапався. – Можливо, вони знали, куди ми летимо, а може, й ні. Але вони не знають, де ми тепер, бо ми не долетіли, куди нас везли. – Глянув на всіх здивовано, хитнувся і сів.
Ральф узяв у нього ріг.
– Саме це я хотів сказати, – повів він далі, – а ви всі, ви… – Він окинув поглядом їхні уважні обличчя. – Літак збили, і він згорів. Ніхто не знає, де ми. Може, ми тут пробудемо довго.
Стало так тихо, що можна було почути, як тяжко сапає Роха. Сонце спустилося ще нижче і затопило золотом півплити. Вітерці, що наче котенята крутилися над лаґуною, доганяючи власні хвости, тепер пробивалися понад плитою до лісу. Ральф відгорнув з чола скуйовджену чуприну.
– Може, ми пробудемо тут іще довго.
Ніхто не промовив ні слова. Раптом він усміхнувся.
– Але який гарний острів! Ми – Джек, Саймон і я, – ми злізли на гору. Чудово! Є вода, і їжа, і…
– Скелі…
– Голубі квіти…
Роха, трохи погамувавши хвилювання, показав на мушлю в Ральфових руках, Джек і Саймон замовкли. Ральф провадив:
– Ждучи порятунку, можна чудово побавитися на острові.
Він широко розвів руки.
– Як у книжці.
Знявся гамір.
– «Острів скарбів»…
– «Ластівки й амазонки»…
– «Кораловий острів»…
Ральф помахав мушлею.
– Це наш острів. Гарний острів. Будемо тут веселитися, доки дорослі не приїдуть по нас.
Джек простяг руку до мушлі.
– Тут є свині, – сказав він. – Є їжа, можна купатися он у тій річечці, і взагалі. Може, ще хтось що-небудь знайшов?
Він простяг мушлю Ральфові й сів. Очевидно, більше ніхто нічого не знайшов.
Старші хлопці вперше помітили малюка, коли той почав пручатися. Кілька малюків виштовхували його на середину, а він не йшов. Це був малесенький хлопчик років шести, половину його обличчя вкривала бурякова родима пляма. Знітившись, стояв він у перехресті уважних поглядів, колупав ногою цупку траву, щось бурмотів і мало не плакав.
Інші малюки поважно щось йому нашіптували і підштовхували до Ральфа.
– Добре, – сказав Ральф, – підійди сюди.
Малюк перелякано озирнувся.
– Говори!
Малюк простяг руку по ріг, і збори вибухнули
