керує хором. Вони будуть… ким би ви хотіли, щоб вони були?
– Мисливцями.
Джек та Ральф усміхнулись один до одного з несміливою симпатією. І враз усі загаласували.
Джек підвівся.
– Добре. Хористи можуть скинути мантії.
Хористи позривалися з місць, так ніби закінчився урок, загаласували, покидали на траву чорні плащі. Джек розстелив свій плащ на стовбурі коло Ральфа. Від поту сірі шорти прилипли йому до тіла, Ральф захоплено поглянув на них, а Джек перехопив погляд і пояснив:
– Я спробував перебратися за ту гору, перевірити, чи всюди вода. Але почув твою мушлю.
Ральф усміхнувся і підняв мушлю, вимагаючи тиші.
– Слухайте всі. Мені потрібен час, щоб обміркувати все. Я не можу вирішити все відразу. Якщо це не острів, то нас урятують дуже швидко. Тож треба дізнатися, чи це острів. Усі мають залишатися на місці, чекати й нікуди не відлучатися. Троє з нас – більше ми не візьмемо, а то заплутаємося в хащах і загубимося – троє з нас підуть у розвідку і все з’ясують. Піду я, Джек і, і…
Він обвів поглядом коло сповнених готовності облич. Вибирати було з кого.
– І Саймон.
Навколо Саймона захихотіли, й він підвівся, всміхаючись. Тепер блідість уже зійшла з його обличчя, він виявився худорлявим, щупленьким, жвавим хлопцем, який дивився з-під шапки прямого волосся, чорного й цупкого.
Він кивнув Ральфові:
– Я піду.
– І я…
Джек вихопив звідкись великий мисливський ніж і всадив його в стовбур. Зчинився гамір і зразу ж завмер. Роха захвилювався:
– Я теж піду.
Ральф повернувся до нього:
– Ти не надаєшся для такої роботи.
– Все одно…
– Ми тебе не беремо, – сказав Джек категорично. – Дивись, нас троє.
Роха бликнув окулярами.
– Я був з ним, коли він знайшов ріг. Я був з ним раніше за всіх.
Ні Джек, ні решта не зважали на нього. Всі почали розходитися. Ральф, Джек та Саймон сплигнули з плити й пішли по піску, минаючи ставок. Роха задріботів позаду.
– Хай Саймон іде посередині, – сказав Ральф, – а ми зможемо розмовляти над його головою.
Всі троє рушили в ногу. Це означало, що час від часу Саймонові доводилося підбігти крок-два, щоб не відстати. Незабаром Ральф зупинився й повернувся до Рохи:
– Послухай-но…
Джек і Саймон прикинулися, немовби нічого не помітили. Вони пішли далі.
– Тобі не можна йти.
Окуляри в Рохи затуманилися знову, цього разу від приниження.
– Ти сказав їм. Після того, як я просив тебе…
Його обличчя спалахнуло, губи тремтіли.
– Після того, як я сказав, що не хочу…
– Та про що ти, в біса, торочиш?
– Що мене прозвали Роха. Я сказав, мені байдуже, аби лиш не кликали Рохою, і я просив нікому не казати, а ти відразу роздзвонив…
Запанувала
