мені знати, хто з них хто?
Ральф облизав бліді губи.
– Отже, ти не знаєш, скільки нас тут має бути?
– Як я можу, коли малі розповзаються, наче комахи? Коли ви всі троє повернулись, тільки-но ти сказав робити вогнище, вони всі побігли, і я так і не…
– Досить! – урвав Ральф і вихопив ріг. – Не знаєш – так не знаєш.
– …тоді ти підійшов і вхопив мої окуляри…
Джек повернувся до нього.
– Та заткни пельку!
– …тоді малюки лазили отам унизу, де тепер вогонь. Як знати, може, вони ще й досі там?
Роха підвівся і показав на полум’я й дим. Між хлопцями знявся гамір і стих. Щось дивне робилося з Рохою, він ковтав повітря.
– Той малюк… – задихався Роха, – отой, з плямою на обличчі, я його не бачу. Де він?
Залягла смертельна тиша.
– Той, що говорив про зміїв. Він був там унизу…
Якесь дерево вибухнуло в огні, наче бомба. На мить плетиво ліан підскочило вгору, засудомилось і знов упало. Малюки заверещали:
– Змії! Змії! Подивіться, які змії!
На заході, всього за дюйм чи два над морем, висіло сонце. Та ніхто його не бачив. Знизу всі обличчя відсвічували червоним. Роха притулився до скелі, обхопив її обіруч.
– Малюк з плямою… на обличчі… де… він… зараз? Кажу вам, я його не бачу.
Хлопці перезиралися з острахом, з недовірою.
– Де він зараз?
Ральф знічено пробурмотів у відповідь:
– Може, він пішов назад, на… на…
Під ними на чужому, ворожому схилі гори гримотіли барабани.
Розділ 3
Хатини на березі
Джек зігнувся вдвоє. Він нахилився, як спринтер на старті, майже торкаючись носом вологої землі. Стовбури дерев та ліани, що обвили їх, губилися в зелених сутінках за тридцять футів над ним, а навколо все поросло кущами. Тут можна було помітити лише натяк на слід – зламану гілку і невиразний відбиток краєчка ратиці. Він опустив голову і втупився в сліди, так наче міг примусити їх заговорити. Потім рачки, хоч це було важко, мов пес, прокрався на яких п’ять ярдів уперед і зупинився. Тут ліана зав’язувалася в петлю, з вузла звисав вусик. Знизу вусик блищав крізь петлю, свині відшліфували його щетиною.
Джек припав обличчям до землі за кілька дюймів від цього знаку, потім утупився поглядом у сутінь кущів. Його рудий чуб неабияк відріс відтоді, як діти опинилися на острові, вигорів, голу спину засіяло безліччю темних веснянок, шкіра лупилася. В правій руці він волочив загострений кілок завдовжки футів з п’ять. Крім пошарпаних шортів з ремінцем, де висів ніж, одягу на ньому не було. Він заплющив очі, підвів голову і легко втяг розчервонілими ніздрями струмінь теплого повітря, шукаючи в ньому якогось знаку. І Джек, і ліс застигли нерухомо.
Нарешті він поволеньки випустив повітря і розплющив очі. Вони були яскраво-сині – ті очі, що у відчаї кресали блискавиці й здавалися майже безумними. Він облизав язиком
