відступає, а чабан собі ж дивується, чого вовк свою лапу тримає перед його очима, й запримітив, що з дерева сучок застряг вовкові в лапу.
Чабан узяв у руку вовкову лапу й тримає, а другою витягнув сучок, і з тим розійшлися.
Зимою, коли в чабана обмаль було їсти, приходить до нього чоловік з мішком за плечима й каже:
– На тобі, чабане, мішок із борошном.
– А за що мені? – здивувався чабан.
– Лиш ти бери і не питай за що… Ти мені зробив добро, коли я був у біді, а тепер я тобі допоможу…
– Я не пам’ятаю такого… – мовив чабан.
– А ти забув, як ти витяг мені з лапи сучок, коли я був вовком?
Хліб і золото
Коли ще в Галичі жив король Данило, він мав такого майстра, що робив йому гроші. Той майстер у золоті купався, але волі не мав. Король Данило сам відкривав ту касу, де працював той майстер, замикав його, і випускав власноручно, коли треба було майстрові кудись вийти. Він лише один знав про все багатство короля, той майстер.
І так розжився, що не розумів, як так голодним бути. Та й одного разу каже королеві:
– Золото – цар.
А Данило поправляє його:
– Ні, чоловіче, хліб усьому голова.
– Ні, золото і срібло.
Так вони перечилися, що король обернувся та й пішов геть з майстерні. А другого дня бачить король Данило золотий напис на стіні: «Хліб – болото, а всьому голова – срібло й злото».
Данило нічого не сказав. Але другого дня зранку привів майстра, замкнув його; а тут вістові прилітають – ворог іде. Данило зібрав дружину, вирушають у похід. Поїхав, а про майстра забув, що замкнений. А король видав такий закон, що ніхто не сміє до каси підходити, інакше смерть.
Минуло кілька місяців. Данило з військом повертається додому, чекає від майстра-золотаря дарунку за перемогу, а того нема. І тут згадав. Зіскакує з коня, біжить до каси, відмикає, а на купі золота лише кістяк з майстра, а на стіні золотом написано: «Срібло, злото – то болото, а хліб – цар».
Отак життя навчило…
Гора Ріх
На ужоцькій Верховині є мале село Ставне. Є воно окружене багатьма вершками. Один з вершків зветься Ріх. Старі люди переказують: жила раз у селі жона на ймення Петричкова. Вона держала кози. На Великдень усі люди пішли до церкви, а вона зосталася вдома сама з однорічною дитиною.
Козам не було чого дати їсти, то випустила їх на двір, аби шукали собі дещо. Кози не зосталися на дворі, а просто пішли на гору Ріх. Петричкова пішла з дитиною за ними. Догонила їх на самім вершку. Там увиділа широку пивницю, наповнену бочками золота й срібла. Зайшла вона там. Поклала дитину на землю й набрала повну хустку золота. Винесла його в ліс, висипала на купу й побігла ще по золото і срібло. Вдруге повелося їй зробити те саме. Коли вернулася втретє, то вже знайшла двері пивниці замкнені, а дитина лишилася в пивниці. Петричкова так настрашилася, що заніміла. Пішла вона до купи золота і срібла, а там знайшла тільки попіл. Побігла додому і, йойкаючи, показувала на гору Ріх. Привела там людей до дверей пивниці, та ніхто не міг дверей
