а що він там робив, то невідомо. А як коли було влізе, то там підніметься такий страшенний гул, що аж усе каміння того острова тріщить. А гул йшов від того ж семиголового змія. Той великий семиголовий змій часто вилітав з печери, хапав скрізь красивих дівчат, жив з ними, а потім пожирав їх.
Одного разу він притяг якусь цареву дочку і вже був почав над нею знущатись, та бог наслав туди такого богатиря, який убив того лютого змія, а з царівною одружився і мав від неї три сини-соколи.
На самій голові того острова Перуна лежав великий плоский камінь, а на камені був якийсь напис – не по-нашому написано. Балачка йшла, що під тим каменем закопано багато золота, а зверху золота ще й зарито чоловіка, щоб він стеріг те багатство. Так колись-то, дуже давно, приїздили туди якісь-то невідомі люди, підняли той камінь та й забрали все те, що там було. Брали стільки, скільки хотіли, а кістки чоловіка, якого там справді було поховано, геть скрізь порозкидали.
Тепер у ту Змієву печеру, як коли дощ, ховаються пастухи. Вони кажуть, що всередині там так: курінем діло, а вгорі є невеличка щілина, крізь яку в ясний день пробивається соняшний промінь.
Річка Стугна
Під Києвом заліг змій, і жителі села Трипілля і міста Києва по черзі повинні були давати дітей на з’їдання цьому змію. От прийшла черга до київського князя, щоб він дав свою дочку. Дійсно, він нічого не зміг зробить і видав дочку. Але змій її не з’їв, так як вона була красива і сподобалась йому.
Вона ж дізналась, як можна вбити цього змія, написала записку, прив’язала до голуба і відправила в Київ. В Києві кузнеці Дем’ян і Кузьма викували великого плуга, запрягли у цього плуга змія і почали ним орати.
Під час оранки плуг викидав такі великі скиби, що перетворював їх у вали. Звідси і пішла назва Змієві вали. Він дійшов до Трипілля, страшенно втомився і почав пити воду з річки та й випив. Залишився струмок, який став називатись Стугна, через те, що він напився води і здихав, стогнучи.
Житомир
На березі Тетерева – наш білий Житомир. Тихо в місті на світанку, мир навколо, спокій. Та це тільки так здається – місто кипить у праці.
Понад тисячу весен славних стрічає Житомир…
Ще за руських князів Аскольда і Дира був при дворі порадником старенький дідусь. Навчав жити мирно, тихо, дбати про державу. За це його Житомиром в Києві прозвали. Полюбили його князі, а він їх – ще більше. Та нагла Аскольдова смерть ранила старого. З тяжким смутком зібрав воїв і в ліси подався. Довго йшов на захід сонця у ліси древлянські, аж у долині між річками зупинився, нарешті. Вода чиста, ліс дрімучий, трава – по коліна; де не глянеш – звіру, птиці.
Тут заклали поселення й назвали Житомир.
Біла Церква
Пишне наше місто Біла Церква. Красується в зелені рясних садів, росте й міцніє щороку.
Кажуть старі люди, що колись, ще за козаччини, поселився отут якийсь сотник на прізвисько Білий.
А
