добрі й гарно жили з своїми кріпаками.
Ото вже палив-палив, а далі й скомандував у Лаврію йти. Батій звелів грабувати й запалити святу Лаврію. А монахи, хоч деякі й поховались у печерах, і пізнали його та взяли зібрали усю святиню і вийшли до нього з хрестами й корогвами. Поперед усіх ішов гумен і на височенній палиці держав той квиток, що Батій колись дав ченцям. Батій, хоч вже був бусурменом, а все ж од свого не міг відрікатись. Як побачив той квиток, та навтікача, прибіг до Дніпра, сів у човен і посеред Дніпра лопнув.
З того часу свята Лаврія, кажуть люди, так запустіла, що в неї під престолом вовчиця дітей виводила. От таке-то було колись, тепер цього й сліду немає.
Лілії
Це було в давнину, коли в широкі степи України залітали орди татарські. Страшний то був час: горіли села, голосили матері, просили захисту діти, а їх безжалісно рубали шаблями. Лилась кров, лились сльози. Старих людей рубали, молодих дівчат і хлопців забирали в полон і гнали в невідому країну.
В одному селі (а скільки таких сіл на широкій Україні!) росли і розцвітали красиві вродою і станом, чорноокі, працьовиті красуні. Ніжні, непорочні, як білий цвіт лілії.
Одного разу на село налетіли татари. Дівчата, щоб не йти в неволю, втопилися в бистрій і глибокій річці. І в тому місці, де темна вода сховала від ворогів красунь, на світанку з’явились білі пуп’янки невідомих квітів. Коли зійшло сонце, проміння освітило згарище на місці села, невідомі квіти розцвіли яскравим, сліпучим цвітом. Здавалось, що ніжні руки дівчат тягнуться до сонця, вітають світло. А ввечері, з заходом сонця, ховалися від чорної ночі. З того часу ці чудові ніжні квіти, яких прозвали ліліями, просинаються з сонцем і засинають з його заходом.
Золота корона
У лісі Закалівка, недалеко села Садки, на пагорбах, є урочище Пушкарі, яке омивають води річки Джурин. Після оранки тут знаходять черепки посуду, кам’яні сокири, кремінні рубила, наконечники стріл. Повідають люди, що тут закопана золота корона.
А було так. Височів на Пушкарях давним-давно замок слов’янської княгині. Коли ж одного дня на її володіння насунули ворожі орди, то княгиня звеліла слугам заховати у підземеллях замку її золоту корону. Перші напади ворогів були відбиті меткими пушкарями, що градом ядер привітали непрошених гостей. Коли ж втретє злі ординці хлинули, як повінь, в цей край, то замок не вистояв. Загинули лучники, мечники, пушкарі. Під тягарем руїн і згарищ загинула й княгиня.
Взялися одного разу батько з сином шукати ту корону. Бо хто її знайде, то все буде мати, бо корона мала чарівні сили в собі. Копали, копали і знемоглися у своїй силі. Присіли, почали дрімати. Коли глянули – перед ними стоїть княгиня, та така молоденька та пишна. З переляку шукачі остовпіли.
– Що тут шукаєте? – спитала.
– Шукаємо золоту корону, – відповів батько.
– Шкода вашого поту, – прорекла княгиня. – Таємницю схову чарівної корони тільки я знаю.
– То що ж нам діяти, княгине? – спитали.
– Не шукайте щастя під землею, а творіть самі добро на землі.
