І судді сказали:
– Сам камінь проговорив, де межа.
А вночі пішов багач викопати свого сина. Але сина в ямі не було. Викопав чорну киртицю. Так багач висудив від бідняка півгектара поля і позбувся свого сина.
І дує киртиця землю. Хоче показати, де має бути межа.
Отровниця – песся вишня
Колись жили, а то було дуже давно, дідо та баба. Сумно їм жилося. Приходили останні дні життя, а у них не було жодної підпори.
Одного разу попросила баба діда, щоби він витесав із дерева дитинку, а то ще хлопця. Дідо радий не радий, але пішов у ліс, витесав із дерева доста гарного дітвака й приніс бабі.
Похрестили дітвака й дали йому ім’я Деревчик. Баба завісила корито й зробила з нього колиску. Колисала свого Деревчика і все співала:
Деревчику, Деревчику,
Час би уже встати,
Час би діда й свою бабу
Тобі звеселяти.
Так вона колисала дев’ять днів і дев’ять ночей. Дев’ятої ночі, як настала північ, в їх хаті заблисло, колиска урвалася й Деревчик зайойкав:
– Бабко, бабко, беріть мене до себе!
Баба дуже зраділа, що Деревчик ожив. Так само радів і дідо.
Хлопчик незвичайно скоро ріс. За день виріс на цілий рік.
За десять днів був Деревчик такий великий, як би йому було вже десять років.
Одного дня принесла йому баба черешень. Йому черешні так сподобалися, що другого дня пішов сам по черешні. Але сталася біда.
Він не пізнавав черешні, тому натрапив на пессю вишню. Нарвав сих вишень і добре об’ївся. Ледве прийшов додому, як його зачало туманити в голові. Ліг у корито і сказав бабі, що вмирає.
Баба спитала його, з чого він хворий, і дуже заплакала. Могла плакати, бо не минуло й пару хвилин, Деревчик поправді помер. Із жалю й лютості прозвала баба ту черешню отровницею.
Поховали Деревчика й висипали йому високу могилу. Баба кожного дня приходила на могилу, плакала й гарячі молитви посилала до Бога. Деколи й заспівала:
Отровнице, отровнице,
На тобі проклячка,
Отруїла ти од мене
Сина-одиначка.
Так вона ходила на його могилу, доки й сама не померла.
Від того часу зоветься ця рослина отровницею.
Вона листя має яйцевате з хвостиками, квіти фіолетові, чорні й круглі її ягоди подобають до черешень. Усі частини рослини отруйні.
Чума
Було колись народу стільки, як трави та листу. В той час появилася велика пошесть – чума, а інакше її називали мор або вимітка, бо все, що живе, вимітала із села, як віником.
Та чума ходила з села на село, з хати до хати людиною або твариною, а то якоюсь негарною дівчиною, або перекинеться в чорного кота чи в собаку.
Чума-дівчина раз прийшла до одного бідного селянина, а жінка його й каже:
– Нема в мене багатства та розкошів, а що маю при своїй душі, та й з того вділю,
