чи плакала, – досить, що мати розгнівалася і закляла дитині:
– А бодай-єс трісло!
По хвилі дитина втекла, а мати вже й забула про свою клятьбу. Аж ось кушнір обзивається до неї.
– Ну, господине, как єсте кляли своїй дитині, – ану, закляніть тепер, щоби трісло.
– О, та трісніть ви! – обрушилася на нього мати, і кушнір тріснув в тій хвилі.
Батькова порада
Колись, – це дуже давно було, – та убивали батьків за те, що вони старі та неспособні робить. Ото одному синові та жаль було свого батька вбивать: він сховав його в погріб, а людям сказав, що батька вбив. Допитуваться не стали, тим і кончилось.
Тим часом настала голодуха. Які тільки де злидні не були, все попроїдали. Той син і посліднім ділився з батьком. Ось уже й весна надворі, пора б орать та сіять, так ніде взять, щоб посіять. Нема ніде ні зерна, ні соломинки.
Прийшов раз той син до батька в погріб за совітом: «Тату, що робить, сіять нічого». «Піди, сину, – каже батько, – та розбери всю оселю, яка є, вивези ту соломку на зоране поле, розтруси та земелькою прикрий. Підуть дощі: може ж таки, як молотили, то яке зерно зосталось. Те зерно, дасть Бог, зійде».
Син так і зробив: порозкидав оселі, соломку вивіз на поле, земелькою її притрусив. І що ж? Зазеленіло поле. От і питають розумного батька сина, де він насіння взяв. А він їм відказує: «Ви своїх батьків повбивали, а я свого в погрібі сховав. Лихо скрутнуло, батько й в пригоді став: то він мене навчив, що робити».
Розказав сам усе, як було. З тієї пори люди стали батьків поважать, а вбивати їх перестали. Бо побачили, що без батьків гірш на світі жити.
Батьків завіт
Вмираючи, батько сказав синові: «Оце, сину, я вмираю. Якщо хочеш, щоб зберегти це добро, що я тобі покидаю, до того ще й придбати, – то роби в полі так, щоб нікому не казав першим «здрастуй», їж хліб з медом, а в свято одягай нові чоботи». Сказав це і помер.
Син так і робив. Ні з ким не вітався, їв хліб з медом, а в свято носив нові чоботи, а ті, що вже були на ногах, закидав на горище.
Пройшов деякий час і син дожився до того, що вже немає за що купувати ні мед, ані чоботи. «Ні, не гаразд! – міркує він. – Це батько навчив мене на лихо, треба робити інакше». Почав він раніше всіх людей їздити в степ, да ото робить коло шляху, а люди їдуть та всі до нього здороваються. Цілий день працює. Стомиться, сяде їсти самий хліб з водою. Він йому здається солодким, як з медом. А в неділю дістане з горища чоботи, почистить їх, одіне, – вони в нього, як нові. Через таку працю почало господарство його прибувати. І тоді тільки син зрозумів батьківський заповіт: що треба раніше всіх бути в полі, щоб люди до нього вітались, а не він до них; працювати до втоми, щоб, як сяде їсти, хліб був смачний, як з медом, і щоб гарно ходити на свято, то треба чоботи хоч і старі, але чистити, щоб вони були, як нові, завжди.
Скупий
Один син пожалів матері паски; та пішла додому (син був жонатий і жив окремо). От посилає чоловік жінку за паскою в комору, щоб самому їсти. Та приходить і бачить на пасці
