в ІІІ ст. на кордони Римської імперії з півночі посилили тиск численні племена варварів (варварами іменувалися народи, чиї мови греки та римляни не розуміли; їм здавалося, що «варвари» промовляють тільки слова на зразок «бар-бар-бар» чи «вар-вар-вар»). Ще у 113–111 рр. до н.е. римляни зіткнулися з навалою германських племен кимврів та тевтонів.
Спочатку індоєвропейці-германці мешкали в Скандинавії, Ютландії та на півночі сучасної Німеччини. В І ст. до н.е. – ІІ ст. н.е. вони почали наступ на кельто-іллірійський та римський світи. Це було нове Велике переселення народів.
Індоєвропейські племена кельтів (галлів, галатів) в стародавні часи займали велику територію від Галісії в Іспанії (Іберії), Гібернії (Ірландії), Британії, Аквітанії, Галлії та Белгикі до Галичини (Галіції; назва цієї історичної області та міста Галич, скоріше за все, також походять від імені «галли, галати», тобто «кельти») та малоазійській Галатії. В Закарпатті існувало кельтське містофортеця Новіодунон («Нове укріплення»), а на місці сучасного Кам’янця-Подільського – Карродунон («Кам’яне місто»). Найближчими родичами кельтів були іллірійці та венеди (венети, звідси – Венеція). Римляни підкорили Іллірію (області між Дунаєм та Адріатичним морем), землі галльських племен, аквітанів, белгів, кельтіберів, бриттів. Землі венедів зайняли слов’яни й стали називатися також венедами. Германці разом з сарматами тиснули на кельтів, іллірійців і римський світ на Дунаї та Рейні. У 169–180 рр. н. е. римляни з великими труднощами зупинили в Подунав’ї навалу германців квадів й маркоманів та сарматів. Під час цієї війни почалася епідемія чуми. Помер переможець варварів – імператор-філософ Марк Аврелій (161–180 рр.). Під загрозою ззовні у 212 р. імператор Марк Аврелій Антонін Каракалла видав едикт (наказ) про дарування прав римських громадян усьому вільному населенню імперії.
Скульптура Христа, що проповідує
В ІІІ ст. Римська імперія пережила внутрішню кризу. Після загибелі внаслідок заколоту імператора Олександра Севера (222–235 рр.) почалася епоха «солдатських імператорів». Легіони, розквартировані в різних провінціях імперії, проголошували імператорами своїх командирів. Повноваження римського сенату визнавалися лише в місті Римі. Імперія розкололася. Варвари й перси посилили тиск на кордони. Об’єднав імперію іллірієць Діоклетіан (284–305 рр.). Він став вже не імператором-принцепсом (першим сенатором), а імператором-домінусом («господарем»), августом («великим, високим, священним»). У Діоклетіана було три співправителі – август Марк Аврелій Валерій Максиміан (володар Заходу імперії, 286–305 рр., 307–310 рр.), цезар Гай Галерій Валерій Максиміан (на Сході імперії, 293–311 рр.) та цезар Гай Флавій Валерій Констанцій Хлор (на Заході, 293–306 рр.).
На початку IV ст. християни вже були впливовою частиною римського суспільства. У 301 р. цар Вірменії з парфянської династії Аршакідів Тірідат ІІІ Великий (287–330 рр.) зробив християнство державною релігією в своїй державі.
