приступив відразу до справи Мае. – Чи немає в тебе часом вільної кімнати, може б, ти йому повірив набір до платні?
На широкому обличчі Расснера відразу промайнуло незадоволення. Він глянув на Етьєна й відповів, навіть не намагаючись показати, що йому неприємно відмовляти:
– Мої обидві кімнати не вільні. Неможливо.
Етьєн чекав відмови, а проте вона його неприємно вразила, і він навіть сам здивувався, що йому так раптом стало жаль покидати цю місцевість. А проте дарма, – він візьме свої тридцять су й піде геть. Шахтар, що сидів за столом, тим часом пішов. Інші шахтарі один по одному заходили до пивниці випити кухоль пива і знову йшли далі непевною ходою. Вони пили без насолоди, пили не тому, що любили пиячити, – просто задовольняли фізичну потребу обмити горло.
– Новенького нічого немає? – з якимсь особливим притиском спитав Расснер у Мае, що помалу допивав своє пиво.
Мае озирнувся й, побачивши, що в кімнаті лишився тільки Етьєн, відповів:
– Сьогодні знову сікалися… Кепсько, бач, кріпимо.
І він оповів усе, як було.
Щоки шинкареві почервоніли, обурення охопило його, очі спалахнули гнівом і налилися кров’ю.
– Якщо зменшать ціну за вагонетку, то тоді вони справжні падлюки! – скрикнув він.
Етьєн йому заважав; проте він провадив далі, скидаючи на того скоса оком. Расснер обмежувався натяками. Він говорив про директора пана Енбо, про його дружину і про його небожа, малюка Негреля; говорив дуже багато, але прізвищ їхніх не називав і тільки повторював, що довго так бути не може, що незабаром це все скінчиться. Злидні посіли всіх, далі вже нікуди йти; Расснер почав перераховувати, скільки фабрик ліквідувалося, скільки робітників опинилося без роботи. Ось уже більш як місяць він дає задурно нужденним по шість фунтів хліба щоденно. Йому переказували вчора, що пан Денелен, власник сусідньої шахти, не знає, як переживе нову кризу. Окрім того, він дістав з Лілля[5] листа з дуже тривожними новинами.
– Ти знаєш, від кого, – прошепотів він. – Це від тієї особи, що ти її бачив тут колись у мене.
Але він не докінчив – на порозі з’явилася його дружина, висока худа жінка поривчастої вдачі, з довгим носом та фіолетовими плямами на щоках. Щодо політики вона була багато радикальніша за свого чоловіка.
– Ага, Плюшарів лист, – промовила вона. – Е, якби то він був у нас за хазяїна, – жили б люди не так, як тепер!
Етьєн, що почав уважно прислухатися до розмови, все зрозумів; потроху замислився він про тяжку недолю, про помсту. Почувши ім’я «Плюшар», він аж здригнувся і майже машинально промовив:
– Я знаю Плюшара.
На нього глянули, і він мусив пояснити:
– Бачте, я механік, а він був моїм найближчим начальником у Ліллі… Здібна людина, ми з ним часто розмовляли.
Расснер скинув на нього знову оком не так уже непривітно,
