шухляди. Вони вважали, що мільйонові цьому багато краще лежати в землі, звідки його видобувають шахтарі, – покоління виснажених людей від батька до сина, – видобувають для них потроху на щоденні їхні потреби.
Та й взагалі це була незвичайно щаслива родина. Пан Грегуар одружився ще за молодих літ з дочкою марш’єннського аптекаря – бідною, негарною дівчиною, яку він, проте, щиро покохав. Вона платила йому тим же й принесла йому повне щастя.
Пані Грегуар поринула з головою в своє господарство, молилася на свого чоловіка і не знала інших бажань, окрім його волі; в них були спільні погляди й смаки, між ними ніколи не виникало жодних суперечок, і в них обох був лише один ідеал – сите, спокійне існування; вони й жили ось уже сорок років цим затишним життям, пестуючи одне одного, одне одним турбуючись. Життя їхнє йшло дуже тихо й одноманітно; ощадно витрачали вони свої сорок тисяч франків, а всі заощадження йшли на Сесіль. Пізнє її народження похитнуло було трохи їхній бюджет. Але тепер вони потурали усім її примхам: купили другого коня, два нових екіпажі і всі туалети її виписували з Парижа. Все це тішило їх; на цілому світі, гадали вони, не було нічого занадто гарного для їхньої доньки. Самі ж вони не кохалися в розкошах, одягалися ще за модою своїх молодих літ, жили дуже ощадно і кожну зайву витрату вважали за справжнє безглуздя.
Зненацька двері відчинилися, і чийсь гучний голос скрикнув:
– Маєте! Так-таки без мене й снідають!
Це була Сесіль; вона допіру скочила з ліжка, недбало закрутила на потилиці косу, накинула на плечі білий шерстяний пеньюар і з запухлими ще зі сну очима з’явилася до їдальні.
– Та ні-бо, дитино, ти ж бачиш, ми на тебе чекаємо… – озвалася мати. – Мабуть, цей страшний вітер не давав тобі спати, бідна моя крихітко!
Дівчина глянула на неї дуже здивовано.
– Хіба був вітер?.. А я й не чула, я цілісіньку ніч не поворухнулася.
Це здалося всім трьом надзвичайно кумедним, і всі весело засміялися; служниці, що саме внесли сніданок, зареготалися й собі: думка, що панночка проспала не прокидаючись, дванадцять годин підряд, звеселила всіх. А коли на столі з’явилася рум’яна запашна бабка, всі обличчя розквітли вкрай.
– Невже, невже вона так швидко спеклася? – раділа Сесіль. – Оце сюрприз! Яка розкіш!.. Свіжа, гаряча бабка до шоколаду!
Всі нарешті посідали до столу; запашний шоколад приємно парував у чашках, і довгий час було тільки й розмови, що про бабку.
Мелані з Оноріною докладно розповідали, як вона пеклася; вони дивилися на панів, як ті, з масними губами, запихалися солодким тістом і запевняли, що пекти тісто – то справжня втіха, коли бачиш, з якою охотою їдять його хазяї.
Раптом надворі шалено загавкали собаки; всі вирішили, що це, мабуть, учителька музики, що приходила з Марш’єнна двічі на тиждень, щопонеділка й щоп’ятниці. Окрім неї, приходив ще вчитель письменства.
