здивувався – ні, не таким уявляв він собі цей краєвид, коли старий Безсмертний показав йому на нього рукою в темряві ночі. Просто перед ним у балці лежали купою дерев’яні та муровані будівлі «Воре»: просмолена сортувальня, надшахтна башта з аспідним дахом, машинний відділ та високий блідо-червоний димар. Усе це збилося докупи й виглядало так непривітно. За важким громаддям будівель лежав, мов якесь чорнильне озеро, безмежний простір. Етьєн ніколи не думав, що він такий величезний: то тяглися ген-ген у далечінь хвилясті пасма вугляних бурт, перерізаних подекуди високими помостами з рейками залізниці. Збоку здіймалося горою навалене колоддя, ніби сюди звезли цілий вирубаний ліс. Праворуч затуляв небозвід велетенський, височезний відвал. Дальший його кінець уже заріс травою, а з другого бухав густий чорний дим від вогню, що палав у ньому всередині ось уже цілий рік, залишаючи на поверхні землі в сірих шарах шиферу та пісковика довгі криваво-іржаві смуги. За відвалом простяглися безмежні, голі на цю пору поля, що їх засівали пашнею та буряками; болота з цупкою рослинністю, на яких де-не-де росли миршаві верби; вдалині – луки з ріденькими рядками тополь. Ще далі біліли плямками міста – на півночі Марш’єнн, на півдні – Монсу, а на сході довгою блідо-фіолетовою смугою простягся голий Вандамський ліс. Під темно-сірим небом у ранніх сутінках зимового короткого дня здавалося, що «Воре» затягло все навколо своїм чорним серпанком, що летюча вугляна курява притрусила безмежні простори, поля, дерева, шляхи.
Етьєн усе дивився; у темряві він уявляв це собі зовсім інакше, але найбільше дивував його канал річки Скарпи, що його він не помітив уночі. Канал цей простягся від «Воре» до Марш’єнна рівною сріблястою стрічкою, обсадженою високими деревами, і матово-бліда поверхня його хвиль з силуетами червоних барж, зелені його береги зникали десь далеко в безкраїй рівнині. Близько шахти була пристань з кількома суднами; сюди по помостах підвозили вагонетки і вантажили вугілля на судна. Звідси канал круто завертав і навскоси прорізав болото. Здавалося, що вся душа цього голого простору скупчилася в цій геометрично рівній водяній смузі, якою, мов битим шляхом, возили вугілля й залізо.
Етьєнів погляд перебіг з каналу на селище, що розкинулося за пагорком так, що видно було лише його червоні черепичні дахи. Потім він знову глянув на «Воре», де під глинястим схилом підносилися дві величезні гори цегли, – цеглу виробляли й випалювали тут, на місці. За барканом простяглася вітка залізниці, яку провела Компанія, щоб обслуговувати шахту. Мабуть, тепер спустили в шахту останню партію ремонтних робітників, бо навкруги не було видно нікого, лише за барканом кілька робітників підпихали вагон, що з рипом котився по колії. Тепер навкруги не було нічого надзвичайного – ні таємничої пітьми, ні незрозумілого гуркоту, ані вогнів від незнаних зір. Червоне полум’я домен та коксових печей наче поблідло на далекому обрії. Тільки повітряний насос невпинно дихав важко й засапано, мов неситий людожер, а над ним сірою хмаркою вилася пара.
Нараз Етьєн вирішив – він лишиться
