кузен, дістав у спадщину одну акцію – деньє кам’яновугільних копалень у Монсу. Але він був людина жвава, а до того ще й заповзятливий інженер, і тому продав свій пай, скоро ціна його досягла мільйона. Вже давно плекав він у душі один сміливий план. Його дружина дістала по дядькові невеличку концесію у Вандамі, де було відкрито лише дві шахти: «Жан-Бар» та «Гастон-Марі»; але вони були такі занехаяні, так погано опоряджені й давали до того так мало вугілля, що ледве-ледве повертали витрати. Отже, Денелен мріяв відремонтувати «Жан-Бар», поставити нову машину, розширити штольні, щоб у них могла працювати більша кількість шахтарів, не чіпаючи поки що шахти «Гастон-Марі». Він запевняв, що тоді можна буде золото лопатами загрібати. Думка його була цілком вірна. Та, на жаль, увесь мільйон пішов на нове устаткування, і саме на той час, коли мали з’явитися великі прибутки, вибухла ця клята промислова криза. До того ж, адміністратор був з нього невдалий, він поводився з робітниками грубо, але поблажливо, і після смерті дружини давав себе кожному обкрадати; він також попускав усім примхам своїх дочок; старша мріяла вступити до театру, а молодша здумала, що вона художниця, хоч три її пейзажі й не прийняли до Салону. Обидві вони були веселі, легкодухі, не журилися грізним привидом майбутніх злиднів, а до того виявили дуже тонкий господарський хист, що мав їм стати в пригоді, як, бува, трапиться нещастя.
– От бачиш, Леоне, – казав далі нерішуче Денелен, – ти прогадав, що не продав, як і я, свого паю. Тепер усе летить шкереберть, і ти можеш зійти ні на що… А якби ти довірив на мене свої гроші, я б тобі показав, що можна зробити з наших Вандамських копалень!
Пан Грегуар допив свій шоколад.
– Ні в світі!.. – спокійно відповів він. – Ти добре знаєш, що я не люблю спекулювати. Я живу, як у Бога за дверима; навіщо мені морочити собі голову різними справами та турботами. А щодо «Монсу», то хай собі акції падають, – на наш вік вистачить і того, що ми маємо. Не можна бути таким ненажерливим. А до того згадай моє слово: тобі, а не мені доведеться колись кусати собі пальці з досади – «Монсу» знову стане на ноги, і внуки Сесілі діставатимуть з нього гроші на білий хліб.
Денелен слухав його, ніяково посміхаючись.
– То виходить, – промовив він, – якби я запропонував тобі вкласти сто тисяч франків у моє підприємство, ти б відмовився?
Але помітивши переляк на обличчях у Грегуарів, він пожалкував, що наскочив на них так зопалу; питання про позичку довелося відкласти надалі, коли в тому буде неминуча потреба.
– Не турбуйся! Справа стоїть ще не так кепсько! Я жартую… А проте хтозна, може, ти й маєш рацію: чужими руками легше жар загрібати, з чужої роботи найкраще будеш ситий.
Розмова перейшла на іншу тему. Сесіль знову стала розпитувати про своїх кузин, – взагалі вона їх ганила за ексцентричність, проте вони її дуже цікавили. Пані Грегуар обіцяла повезти доньку побачитися з її любими сестричками не пізніш, як першого сонячного дня. Тим часом пан Грегуар замислився і не брав участі в розмові. Та ось він голосно сказав:
– Як
