Грегуари любили оповідати про походження свого багатства; забагатіли вони, як закладено було Компанію.
На початку вісімнадцятого століття від Лілля до Валансьєна[6] всіх охопила якась шалена гонитва за кам’яним вугіллям, – усі кинулися його шукати. Успіх концесіонерів, що заклали пізніш Анзенську Компанію, запаморочив усім голови. У кожній комуні копали та досліджували ґрунт; протягом однієї ночі утворювали компанії і одержували концесії. Але над усіх підприємців того часу не було завзятішого й досвідченішого за барона Дерюмо. Цілих сорок років він невтомно боровся, дарма що натрапляв на різні перешкоди, що повсякчасно мав збитки. Його перші спроби не дали жодних наслідків; по довгих місяцях тяжкої, напруженої роботи доводилося залишати копальні, закладати нові; галереї завалювалися, повідь поглинала робітників, і сотні тисяч франків гинули в землі; до цього приєднувалася тяганина з адміністрацією, вічні сварки з панічними акціонерами, боротьба з землевласниками, що ніяк не хотіли визнавати королівських концесій і вимагали, щоб підприємці порозумівалися спершу з ними особисто, – ось серед яких умов розпочинав він свою діяльність. Кінець кінцем йому поталанило закласти «Товариство Дерюмо, Фокенуа та К°», що мало експлуатувати поклади вугілля в Монсу; копальні вже почали навіть давати певний, незначний правда, прибуток, коли нараз двоє нових підприємств – поруч копальні «Куньї», що належали графу де Куньї, та копальні «Жуазель», що належали товариству «Корніль та Женар», – мало не розчавили його своєю величезною конкуренцією. На щастя, 25 серпня 1760 року троє цих підприємств порозумілися між собою і об’єдналися в Компанію кам’яновугільних копалень у Монсу, що існує під такою назвою аж до наших днів. Спільне майно акціонерів розподілили на двадцять чотири паї, так звані «су», а кожне су поділили на дванадцять часток – «деньє», отже – усіх деньє вийшло разом двісті вісімдесят вісім; вартість кожного деньє було визначено в десять тисяч франків. Таким чином, увесь капітал Компанії становив майже три мільйони. Знесилений вкрай Дерюмо, що виборов собі, проте, перемогу, одержав кінець кінцем шість су та три деньє.
В ті роки барон був власником Піолени і мав триста гектарів землі; за управителя в нього був Оноре Грегуар з Пікардії, прадід Леона Грегуара, батька Сесілі. На ту пору, як засновано було об’єднану акціонерну Компанію, Оноре зібрав собі вже про чорний день п’ятдесят тисяч франків і держав їх у запічку в панчосі; кінець кінцем він піддався непохитній вірі свого пана в блискуче майбутнє його підприємства і, умліваючи й жахаючись, що обкрадає своїх рідних дітей, витяг з панчохи десять тисяч ліврів блискучими екю й купив одно деньє. Та й справді, його син, Ежен, одержував дуже невеличкий дивіденд; а що він зажив по-панському, а до того ще необачно вклав решту батьківської спадщини – сорок тисяч франків – у якесь невдале підприємство, то життя йому випало досить мізерне. Але дивіденд на деньє потроху зростав, і добробут Грегуарів пустив незабаром паростки. Фелісьєн Грегуар міг уже нарешті здійснити мрію
