Сесіль, якій уже кров ударила в голову від задухи й ситого сніданку, підвелася з-за столу:
– Постривай, це, мабуть, учителька, я відчиню сама.
Денелен підвівся й собі. Він глянув небозі вслід і, всміхаючись, спитав:
– Ну, а коли ж весілля з молодим Негрелем?
– Поки що нічого певного, – відказала пані Грегуар. – Це ще тільки так, кружляє в повітрі… Треба поміркувати.
– Аякже, – згодився він, двозначно посміхаючись. – Здається, що тітка й небіж… Але найбільше дивує мене те, що пані Енбо так чіпляється Сесілі на шию.
Пан Грегуар обурився. Хіба можна говорити таке про таку поважну пані, до того ж, вона на чотирнадцять років старша за юнака! Це щось нечуване… Він не любить, щоб у його присутності так жартували. Денелен, так само всміхаючись, стиснув йому руку й подався.
– Ні, не вона, – промовила, входячи до їдальні, Сесіль. – Це та жінка з двома дітьми, знаєш, мамо, дружина того шахтаря, що ми колись зустріли… Пустити їх сюди?
Грегуари вагались. Чи не брудні вони часом? Ні, вони не дуже брудні; а сабо вони покинуть на ґанку. Батько й мати вже знову пірнули в свої глибокі, м’які крісла, щоб спокійно перетравити сніданок; їм не хотілося зрушитися з місця, і вони дали свою згоду.
– Приведіть їх сюди, Оноріно.
До їдальні ввійшла жінка Мае з дітьми; голодні й перемерзлі, вони сторопіли, опинившись у цій великій кімнаті, де було так тепло й так смачно пахло здобною бабкою.
II
У зачинену кімнату почали потроху пробиватися крізь ґратчасті віконниці сірі смуги блідого ранку і віялом стелилися по стелі. Повітря стало ще важче, а проте всі міцно спали: Ленора з Анрі лежали так само обнявшись, Альзіра закинула голову назад і спала горілиць на своїм горбі, а старий Безсмертний розкинувся сам на ліжку Захарі й Жанлена і хропів на всі заставки, роззявивши рота. У коридорі теж було тихо. Маедиха знову задрімала, годуючи Естеллу; немовлятко лежало впоперек на її животі і також заснуло під м’якими теплими грудьми, наївшись досита материним молоком.
На годиннику внизу кукавка прокувала шість годин. По всьому селищу загрюкали двері, застукотіли сабо на камінних пішоходах; то поспішали до шахти сортувальниці. І знову все стихло аж до сьомої години. О сьомій почали розчинятися віконниці, і крізь тонкі стіни чути було позіхання та кашель. Десь поблизу давно вже рипів млинок до кави, а в кімнаті у Мае ще й досі ніхто не прокидався.
Нараз якийсь далекий галас та дзвінкі ляпаси збудили Альзіру. Вона схаменулася, що вже пізно, і кинулася босоніж будити матір.
– Мамо, мамо, пора! Ти ж хотіла йти… Обережно! Задушиш Естеллу.
І вона витягла напівпридушене немовля з-під величезних обвислих материних грудей.
– Ой лишенько! – бубоніла Маедиха, протираючи очі. – Намучишся, втомишся так, що, здається, спала б цілісінький день… Одягни Ленору та Анрі, я їх візьму з собою; а Естеллу
