як велике шале; садибу було відгороджено від вулиці залізними штахетами, за ними стирчали голі дерева ріденького садка. Саме в цю мить до воріт під’їхав екіпаж; з нього вийшов пан із орденом та пані в хутряному манто – мабуть, якісь гості з Парижа, що прибули з марш’єннського вокзалу. Пані Енбо, що з’явилася в напівосвітленому вестибюлі, скрикнула здивовано й радісно, вітаючи їх.
– Та йдіть-бо, ледацюги! – буркнула Маедиха, тягнучи за руки дітей, що загрузли в болоті.
Нарешті вона схвильовано підійшла до дверей крамниці Мегра. Крамар жив поруч з директором, тільки тоненький мур відділяв пишний будинок від його домочка. Поруч стояла довга будівля, – склад товарів, – з крамничкою на кінці, що виходила просто на вулицю. Мегра торгував усякою всячиною: бакалією, ковбасами, фруктами, хлібом, пивом, посудом. Він служив колись у «Воре» за наглядача і розпочав свою діяльність з того, що відкрив невелику пивничку, але з часом, через протекцію начальства, його підприємство поширилося, і він потроху знищив усіх своїх дрібних конкурентів у Монсу. В нього можна було знайти все, чого душа побажає; він мав дуже багато покупців, що йшли до нього з усіх заводських селищ, і тому міг продавати свій крам за дешевшу ціну й давати більше набір. А до того ж, підтримувала його й Компанія, що збудувала для нього і домок, і крамничку.
– Я знов до вас, пане Мегра, – покірно промовила Маедиха, побачивши крамаря, що стояв на порозі своєї крамнички.
Він мовчки глянув на неї. Він був гладкий, холодний і чемний і хизувався тим, що ніколи не міняв свого слова.
– Ви ж мене не проженете, як учора? Треба нам якось перебитися до суботи… Що й казати, ми вам винні ось уже два роки шістдесят франків, та…
Вона говорила уривчасто, з болем. То був старий борг, зроблений за останнього страйку. Не раз давали собі слово Мае поквитувати його, але ніяк не могли спромогтися виплачувати крамареві хоч по сорок су двічі на місяць. А ще позавчора спіткало їх несподіване нещастя – довелося заплатити двадцять франків чоботареві, бо той погрожував їм арештом. Ось чому вони лишилися тепер без однісінького су; якби не це, вони були б дожили до суботи, як і всі інші товариші.
Мегра, випнувши наперед черево й склавши на грудях руки, лише хитав заперечливо головою на всі її благання.
– Тільки два буханці, пане Мегра. Я ж не нахаба, я ж не прошу кави… Тільки-но шість фунтів хліба на день!
– Ні! – гукнув він нарешті щосили.
З-за дверей визирнула його дружина, – затуркане, кволе створіння, – що сиділа день у день над рахунковими книгами, не сміючи підвести голови. Ту ж мить вона зникла, налякана благальним поглядом бідолашної жінки. Ходили чутки, що вона поступалася своєю шлюбною постіллю відкатницям, що купували в її чоловіка. То вже всі знали:
коли шахтар хотів продовжити свій кредит, він мав послати до крамниці свою дочку або жінку, байдуже яку – гарну чи погану, аби тільки вона не дуже опиналася.
Маедиха, що
