що щільно притулилися один до одного, було зовсім порожньо. Ці садки між чотирма великими кварталами одноманітних шахтарських будиночків спустошив зимовий холод, вони світили своїми голими грядками з рештками пожовклої городини. По всіх хатах варили юшку. З димарів курів димок. З часу до часу десь грюкали двері, яка-небудь жінка визирала на вулицю і знову ховалася. Дощ уже не падав, але в сірому небі стільки було вологи, що в діжки, які було розставлено під ринвами на пішоходах, безперестанку капотіла вода. Єдина краса цього селища, збудованого за одним заходом на розлогій холмовині, окраяній, мов жалобною габою, чорними шляхами, були рівні ряди червоних черепичних дахів, що аж виблискували під дивними дощами.
Йдучи додому, Маедиха трохи звернула, зайшла до жінки одного наглядача купити картоплі; в тої ще трохи залишилося з власного городу.
За шерегою ріденьких тополь – єдиних дерев, що ростуть на цій голій рівнині – стояла трохи на відшибі окрема купка домочків, побудованих по чотири в ряд. Компанія призначила ці нові кращі житла з окремими садками тільки штейгерам та наглядачам. Добродушно глузуючи з власних злиднів, шахтарі прозвали цю частину селища кутком «Шовкових панчіх», а свій куток – «Плати свої борги».
– Уф! Нарешті долізли, – зітхнула обтяжена пакунками Маедиха, штовхаючи поперед себе до хати задрипаних Ленору й Анрі, що ледве волочили стомлені ноженята.
Перед каміном сиділа Альзіра й колисала на руках Естеллу. Цукру більше не було, і немовлятко аж посиніло з крику. Не знаючи, як би його зацитькати, дівчинка вдавала, що годує його, – це часто допомагало; але на цей раз вона марно розстебнула суконьку й марно тулила немовля до своїх скалічених дитячих грудей; дитина ще дужче лютувала, кусаючи беззубими щелепами її худеньке тіло і не висмоктуючи нічого.
– Ось я її візьму, – закричала мати, поклавши на стіл пакунки. – Вона не дасть нам і словом перемовитись.
Маедиха розстебнула свою кофту й витягла важку, мов налитий бурдюк, грудь; верескуха відразу замовкла й жерцем впилася в неї. Тільки тепер можна було заговорити. А проте все було гаразд, маленька господиня не дала погаснути вогню, добре підмела й прибрала в господі. У кімнаті стало зовсім тихо, і тільки згори долітав ритмічний невпинний хропіт старого Безсмертного.
– Ой, скільки тут всякої всячини! – прошепотіла Альзіра, поглядаючи на харчі й усміхаючися. – Коли хочеш, мамо, я зварю юшку.
На столі лежали дві буханки хліба, картопля, масло, кава, цикорій, півфунта свинини та ще й пакунок з теплою одежею.
– Ага! Юшка! – втомлено промовила Маедиха. – Треба було б нарвати щавлю та порею… Ні, я зварю її пізніше чоловікам… А ти постав-но варити картоплю, ми попоїмо її з масельцем… І кава! Ти ж не забудь і кави зварити.
Тут мати раптом згадала про бабку, але в руках у Ленори та в Анрі, що вже тим часом трохи перепочили і знову заходилися вовтузитися на підлозі, не було нічого. Ото кляті прожери, як вони встигли все нишком ум’яти! І вона надавала їм потиличників.
Пораючися
