обгороджені барканами, ті самі закурені фабричні будівлі з високими чорними димарями.
А за ними розляглася безмежна рівнина, мов якийсь океан бурої землі, і серед цього голого простору аж до фіолетової смуги Вандамського лісу не видно було й одного деревця.
– Візьми мене на руки, мамо.
І Маедиха брала на руки дітей – то дівчинку, то хлопчика. Посеред дороги стояли величезні баюри, і вона підтикала спідницю, щоб не прийти до панів занадто вже задрипаною. Тричі вона мало не впала – таке слизьке було це кляте шосе. Коли нарешті мати з дітьми дісталися до панського ґанку, два величезні пси накинулися на них з таким гавкотом, що діти страшенно заверещали з переляку, – аж кучерові довелося ляснути батогом.
– Залишіть тут свої сабо й заходьте! – закликала їх удруге Оноріна.
Опинившись у теплій, затишній їдальні, Маедиха й діти на хвилю остовпіли й соромливо похнюпилися під цікавими поглядами літнього пана й літньої пані, що так вигідно розвалилися в своїх кріслах.
– Дитино моя! Йди-но виконай свій маленький обов’язок, – промовила пані Грегуар.
Усі пожертви бідним мала давати Сесіль, бо, на думку Грегуарів, цього потребувало добре виховання. Треба бути завжди милосердним, і вони самі звали свій дім «домом Господнім». Вони пишалися тим, що роблять добрі діла розсудливо та обережно, і дуже боялися, щоб часом їх не одурили й не призвели до потурання згубним вадам. Тому вони ніколи не давали грошей, ніколи! Ні десять су, ані два су, – бо то ж річ відома, що скоро в бідняка заведеться в кишені два су, він їх відразу проп’є, прогуляє. Милостиню свою вони подавали завжди натурою, переважно дитячим теплим одягом, роздаючи його взимку бідарям.
– Ах, сердешні крихітки! – скрикнула Сесіль. – Вони аж поблідли з холоду!.. Оноріно, принеси-но мені той пакунок з шафи!
Служниці також дивилися на цих бідолах із співчуттям та жалем, але то був жаль людей, яким не треба турбуватися про свій пожиток. Покоївка пішла нагору по речі, а куховарка взяла було остачу від бабки, але замислено поставила тацю знову на стіл і стояла так, згорнувши руки.
– В мене якраз залишилося дві шерстяні суконьки та дві хустинки… – провадила далі Сесіль. – Ось побачите, як їм, біднесеньким, буде тепло!
Маедиха нарешті спромоглася заговорити і прошепотіла:
– Велика вам дяка, панночко… Ви дуже добрі…
На очі їй навернулися сльози: тепер вона була вже певна, що одержить сто су, і тільки не знала, звідки почати, якщо пани їх самі не запропонують. Покоївка щось не поверталася, і всі ніяково замовкли. Вчепившись у материну спідницю, діти вп’яли у бабку широко розкриті ласі очі.
– У вас їх тільки двійко? – запитала пані Грегуар, аби щось сказати.
– Де там, пані! У мене їх аж семеро!
Пан Грегуар, що був знову поринув у свою газету, мало не підскочив з обурення.
– Семеро дітей! Навіщо стільки, царице небесна!
– Це
