і кінець кінцем не мають змоги прогодувати себе й родину.
– Слушно говорите, пане, – поважно відповіла Маедиха. – Часом люди добру дорогу гублять. Це я завжди кажу різним ледарям, коли вони нарікають… Мені пощастило, мій не п’є. А все ж і він часом хильне в неділю зайву чарку; але далі не йде – він мене жалує. І це з його боку дуже любо, подумайте, адже ж до нашого весілля він пив, вибачте на слові, справді, як та свиня… Проте, хоч він і обачний чоловік, – нам з цього не легше. Бувають дні, як ось нині, коли ви всі куточки в хаті винишпорте, а й однісінького су не знайдеться.
Вона хотіла навести панів на думку про потрібні їй сто су й оповідала своїм спокійним м’яким голосом про їхній фатальний борг, що був спочатку невеличкий, а потім став розбухати, розростатися і тепер вкрай підточував їхній добробут. Вони виплачували його частками двічі на місяць чесно й акуратно. Але досить було не заплатити одного разу, і все пішло шкереберть, ніколи вже не наженеш! Гроші як у прірву йдуть, борг росте та й росте, і вони вже впадали в розпач; працюєш, працюєш, а виходить, що навіть з боргом не можеш розквитатися. Хоч сядь та й плач! Так і до самої смерті не викрутишся! Бо треба ж зрозуміти: вуглекоп не може обійтися без кухля пива, треба ж чимсь горло прополоскати від кіптяги. Починається завжди з цього, а як посядуть злидні, то його вже з шинку й волоком не витягнеш. Бо ж справді – це так, по щирості, нікого не ображаючи, – робітники все ж таки заробляють не дуже густо.
– А я гадала, – промовила пані Грегуар, – що Компанія дає вам помешкання і паливо.
Маедиха глянула скоса на яскравий жар у каміні.
– Атож, вугілля нам дають, – щоправда, не дуже добре, але ж, проте, горить… Та й помешкання недороге; платимо за нього шість франків на місяць; ніби й дрібничка, а часом, ох, як скрутно доводиться… От і сьогодні, хоч на шматки мене ріжте, а не знайдете і двох су. Де нічого немає, то вже немає!
Пан і пані мовчали, випроставшись вигідно в своїх кріслах; їм надокучило оповідання про ці злидні, і навіть якесь неприємне почуття заходило в душу. Маедиха злякалася, що, може, образила чимсь панів ненароком, і додала своїм спокійним, поважним тоном практичної жінки:
– Не думайте, я не нарікаю! Так воно вже на світі ведеться – треба коритися; тим паче, що хоч бийся як риба об лід, а все одно нічого не зміниш… І найкраще, на мою думку, силкуватися чесно жити на тому місці, куди тебе Господь Бог поставить, – чи правду я кажу, пане?
Пан Грегуар підтримав її з помітним задоволенням; йому сподобалися її слова.
– З такими переконаннями, моя голубонько, не страшні ніякі злигодні.
Оноріна з Мелані принесли, нарешті, пакунок. Сесіль його власноручно розв’язала і витягла дві суконьки; потім додала до них ще дві хусточки, навіть панчохи та рукавички. Це все, напевне, буде до міри – і вона звеліла служницям загорнути вибрані речі. Сесіль поспішала: вчителька музики прийшла нарешті, і треба було швидше випровадити з хати шахтарку з дітьми.
– У нас така скрута, –
