живоплотом і повільно підвела очі, очікуючи побачити жовту поліцейську стрічку, що охороняла передні двері, розбите скло на газоні та довкола розгардіяш.
Але жодних ознак руйнування не було. Купаючись у приємному полуденному світлі, фасад із бурого пісковику, здавалося, аж блищав. Бджоли ліниво гули навколо трояндових кущів під вікнами мадам Доротеї.
– На перший погляд, нічого не змінилося, – сказала Клері.
– Зовні, – Джейс засунув руку в кишеню джинсів і витягнув ще один хитромудрий пристрій з металу та пластику, який Клері помилково прийняла за мобільний телефон.
– Отже, це сенсор? Для чого він? – запитала дівчина.
– Він приймає частоти, як і радіо, але ці частоти демонічного походження.
– Демонічні хвилі?
– Щось таке, – Джейс підійшов до будинку та провів перед собою сенсором. Щось слабо клацнуло, коли вони піднімалися сходами, та потім перестало. Джейс спохмурнів.
– Він вловив слабку активність. Напевне, це залишилося після тієї ночі. Ніщо не вказує, що зараз поряд демони.
Клері видихнула з полегшенням.
– Добре, – Вона нахилилася, щоб відв’язати з кросівка свої ключі. Коли дівчина випросталася, то побачила подряпини на вхідних дверях. Мабуть, минулого разу було надто темно, щоб вона помітила їх. Довгі глибокі паралельні подряпини виглядали, як сліди кігтів.
Джейс торкнувся її руки.
– Я увійду першим, – сказав він.
Клері хотіла сказати йому, що вона не збирається ховатися за його спиною, але слова застрягли в горлі. Вона відчувала той самий жах, як тоді, коли вперше побачила равенера. В роті з’явився різкий металевий присмак, як від старих монет.
Однією рукою Джейс штовхнув двері, а іншою, в якій був сенсор, поманив Клері за собою. Опинившись усередині під’їзду, Клері заморгала, призвичаюючи очі до напівтемряви. Лампочки досі не було, віконце нагорі було надто брудне, щоб пропускати якесь світло, а на облупленій підлозі лежали чорні тіні. Двері мадам Доротеї були щільно зачинені. Через шпарину під ними не пробивалося світло. Клері стривожилася, чи не сталося чогось із нею.
Джейс провів рукою вздовж перил. Долоня стала вологою, вкритою шаром чогось, що здавалося темно-червоним у тьмяному світлі.
– Кров.
– Напевне, це моя, – продеренчала Клері. – З тої ночі.
– Вона б уже давно висохла, – сказав Джейс. – Ходімо.
Він піднімався сходами, Клері йшла за ним назирці. На поверсі було темно. Вона тричі обмацувала ключі, перш ніж їй вдалося відімкнути замок. Джейс нетерпляче схилився над нею.
– Не дихай мені в спину, – прошипіла вона. Її руки тремтіли. Нарешті механізм спрацював, замок клацнув і відімкнувся.
Джейс поплескав її по спині.
– Я перший.
Вона завагалася, та потім відійшла вбік, щоб дозволити йому пройти. Її долоні були липкими, але не від спеки. Насправді в квартирі було прохолодно, майже холодно. Морозне повітря,
