тіла поряд. Він обіймав її так, наче не міг уявити життя без неї.
Чи усі перші кохання такі? Чомусь вона сумнівалася в цьому. Навіть зараз те життя здавалося їй реальнішим за будь-яке інше. Іноді вона засмучувалася від думки про те, що більше ніколи в житті не відчує нічого подібного, і згодом життя вичавило з неї усі сильні почуття – вона аж надто ясно зрозуміла, що самого тільки кохання майже завжди недостатньо.
І все одно, коли тепер вона дивилася з гаража на Таків двір, то не могла відігнати від себе думку про те, чи відчував Довсон щось подібне удруге, чи був він щасливим. Вона боялася, що його або посадили знов, або він удався до наркотиків, або навіть помер, хоча такі речі аж ніяк не пасували тому Довсону, котрого вона колись знала. Частково через це вона не зважувалася розпитувати про нього Така: вона боялася того, що може почути у відповідь, і мовчання старого тільки зміцнювало її здогади. Вона надавала перевагу непевності лиш через те, що це давало їй змогу пам’ятати його таким, яким він колись був. Хоча іноді їй хотілося дізнатися, що він відчував, коли згадував про той рік, коли вони були разом, чи кохався він у спогадах про те спільне, що в них було, чи взагалі згадував про неї.
3
Довсонів літак сів у Нью-Берні пізно по обіді – сонце вже здолало більшу частину свого шляху до обрію. Він винайняв авто, доїхав до Бріджтона, перетнувши Ньюс, і виїхав на 55-ту магістраль. По обох боках, подалі від дороги, тяглися ряди фермерських будинків, між якими подекуди траплялися закинуті чи зруйновані тютюнові комори. Рівнинний краєвид мерехтів у світлі пообіднього сонця, і йому здавалося, що за всі ці роки, що минули з часу його від’їзду – а може, й років за сто, – тут не змінилося анічогісінько. Він проїхав Ґрентсборо й Елайнз, Бейборо й Стонвол – містечка, що були меншими навіть за Орієнтал, і враз усвідомив, що округ Памліко був загубленою в часі місциною, наче забута сторінка в закинутій книзі.
Це був також і дім, і хоч більшість спогадів про цей дім завдавали болю, та ж саме тут він знайшов Така, свого єдиного друга, і саме тут він зустрів Аманду. Одна за одною скресали в його пам’яті знайомі з дитинства орієнтири, радіо в авто було вимкнене, і він мимоволі взявся розмірковувати про те, ким міг би стати, якби не Аманда й Так. Та ще більше його хвилювало питання: яким було би його життя, якби доктор Девід Боннер не вийшов на пробіжку пізнього вечора 18 вересня 1985 року.
Доктор Боннер перебрався до Орієнтала у грудні попереднього року: привіз із собою дружину й двох малих дітей. У місті вже багато років не було жодного лікаря: попередній вийшов на пенсію й поїхав до Флориди 1980-го, і з того часу окружна рада марно шукала когось йому на заміну. Місто потребувало лікаря, та незважаючи на купу заохочень, пристойного кандидата було важко знайти: ніхто не хотів жити в застійному провінційному містечку. На щастя, Мерилін, дружина доктора Боннера, народилася тут і, подібно до Аманди, вважалася ледве не королівською особою. Батьки Мерилін,
