він сам.
Він притишив хід, зачарований краєвидом, як колись в юності. Човнова стоянка була переповнена, люди ходили туди й сюди – прив’язували й відв’язували свої судна, виносили й заносили холодильники. Глянувши на дерева, він зметикував, що вітру сьогодні достатньо, аби виходити під вітрилом, навіть якщо захотіти дістатися аж до моря.
У дзеркалі заднього огляду він помітив готельчик, в якому збирався зупинитися, та йти туди просто зараз ще був не готовий. Він зупинився біля з’їзду з мосту, вийшов з авто, радо випроставшись на повний зріст. Згадав про замовлені ним квіти й вирішив найближчим часом дізнатися, чи їх привезли. Повернувшись у бік Ньюс, він згадав, що вона є найширшою рікою в США аж до лагуни Памліко, – факт, про який мало хто знав. Це знання неодноразово приносило йому виграші в парі, особливо на платформах, де майже всі ставили на Міссісіпі. Навіть серед мешканців Північної Кароліни було мало тих, хто про це знав, а сам він дізнався про це від Аманди.
Він знов думав про неї: що вона робить, де живе, з чого складається тепер її життя. Звісно, вона вийшла заміж, і він намагався уявити собі чоловіка, якого вона могла обрати. Він добре знав її, але уявити, як вона сміється чи спить із кимось іншим, йому було важко. Зрештою, це не було важливо. Від минулого можна втекти тільки у щось краще, і він розумів, що саме так вона й вчинила. Здавалося, так можуть чинити всі. В усіх були розчарування, усі про щось шкодували, усі хоч раз, але помилялися. Та мало хто помилявся так, як Довсон, і це тавро лишиться на ньому довіку. Він знов згадав про родину доктора Боннера, якій завдав стільки болю.
Дивлячись на воду, він раптом збагнув, що приїхав даремно. Він знав, що Мерилін Боннер досі мешкає тут, але не хотів бачитися з нею, навіть випадково. Родичі також неодмінно дізнаються про його появу в місті, і бачитися з ними він також не мав бажання.
Він був тут зайвим. Він розумів, чому Так просив юриста сконтактувати з ним після своєї смерті, та не розумів, чому Так конче вимагав особистої Довсонової присутності. Від тієї телефонної розмови і дотепер він крутив це в голові і так і сяк, однак відповіді на своє питання не знаходив. Так жодного разу не просив його приїхати: як ніхто інший, він знав, з яким тяжким серцем Довсон полишив це місце. Сам Так до Луїзіани не їздив, і хоч Довсон писав йому, відповіді надходили нечасто. Він заспокоював себе тим, що, певно, Так мав причини відповідати на одного листа з декількох, і якими б не були ті причини, осягнути їх Довсон не міг.
Він уже хотів було повертатися до авто, як раптом помітив знайоме мерехтіння на периферії зору. Він повернувся в пошуках його джерела, та марно, і вперше після вибуху волосся на його потилиці стало сторчма. Там щось було, там щось є, здалося умить, навіть якщо він не може його бачити. Сонце сідало, його промені миготіли на поверхні ріки, змушуючи його мружити очі. Він підвів руку до чола, прагнучи захиститися від світла, й став вивчати приплав. Він бачив напівроздягненого літнього чоловіка,
