а тоді вже став роздивлятися автомобіль. Аманда спостерігала, як він підняв капот, нахилився, аби роздивитися усе зблизька, як сорочка при цьому натяглася на його міцних плечах… і відвернулася, аби він не помітив, що вона звернула увагу. За хвилину він звернув погляд на пакунки, що були розкладені на верстаті. Заглянувши до кожного з них й кивнувши їх вмістові, він насупився.
– Дивно, – нарешті сказав Довсон.
– Що саме?
– Це була аж ніяк не реставрація. Тут скоріше просто треба було двигуна налагодити і таке інше, дріб’язок – карбюратор, зчеплення, те-се. Гадаю, він просто чекав, доки запчастини надійдуть: із такими старими машинами це звична штука, доводиться чекати.
– І що це значить?
– Серед іншого, це те, що власник отак просто сісти й поїхати звідси не зможе.
– Тоді скажу юристові, нехай сам вирішує це з власником.
Вона змахнула волосся з чола й додала:
– Усе одно маю з ним бачитися завтра.
– З юристом?
– Ага, – кивнула вона. – Це той самий, що телефонував. Казав, конче треба, аби я приїхала.
Довсон закрив капот і поцікавився:
– А звати його, часом, не Морґаном Теннером?
– А ви знайомі? – сполошилася вона.
– Та я також маю з ним завтра зустріч.
– О котрій?
– Об одинадцятій. І, як я здогадуюся, це той самий час, який він призначив тобі, еге ж?
Їй знадобилося кілька секунд, аби збагнути те, що Довсон уже зметикував: Так, очевидно, спланував цю їхню зустріч заздалегідь. Якби вони не перестріли одне одного тут, то обов’язково зустрілися б завтра. І як тільки це стало ясно, вона відчула, що якби просто зараз побачила Така, то не знала би, чи дати йому ляпаса, чи розцілувати.
Мабуть, у неї на обличчі усе було написано, бо Довсон раптом сказав:
– Я так розумію, ти й не здогадувалася, що Так усе спланував.
– Ні.
З дерев зірвалася зграя шпаків, й Аманда спостерігала, як птахи колували в повітрі, обираючи напрям й викреслюючи небом несподівані візерунки. Коли вона перевела погляд на Довсона, той уже стояв, спершись на верстат, половину його обличчя приховувала тінь. У цьому місці, просякнутому минулим, вона була певна, що бачить перед собою юнака, яким Довсон колись був, хоч і намагалася весь час нагадувати собі, що тепер вони двоє окремих людей. Чужих одне одному людей, якщо чесно.
– Скільки ж часу минуло, – порушив він тишу першим.
– Чимало.
– У мене до тебе тисяча питань!
Вона здивовано звела брови:
– Лише тисяча?
Він засміявся, та в його сміху їй почулася печальна нотка.
– У мене теж купа питань, – продовжила вона, – але перед тим… ти маєш знати, що я заміжня.
– Знаю, – сказав Довсон. – Помітив обручку.
Він сунув великого пальця до кишені джинсів, і, схрестивши ноги, сперся на верстат.
– То як давно ти заміжня?
