й спинився коло дверей. Аманда намацала в сумці ключа, витягла його, і, вставляючи його до замка, зачепила Довсона ліктем. Двері заскрипіли, прочиняючись.
Усередині було по-милосердному прохолодно, й перша думка Довсона була про те, що інтер’єр був продовженням самого лісу: тільки дерево, земля й природні плями. Обшиті вагонкою стіни й соснова підлога потьмяніли й потріскалися з віком, а коричневі фіранки майже не приховували патьоків попід вікнами. Поручні й подушки картатого дивана були затертими ледве не до дірок. Вапно комина розтріскалося, а цеглини навколо нього почорніли від слідів тисяч тріскучих вогнищ. Біля дверей стояв невеличкий столик, на якому були складені фотоальбоми, стояв програвач, який, напевне, був старшим за Довсона, й хиткий сталевий вентилятор. Повітря було просякнуте застарілим запахом сигарет, і, відкривши одне з вікон, Довсон увімкнув вентилятор, прислухаючись до його цвірчання. Підставка трішки хиталася.
У той час Аманда стояла біля комина, роздивляючись фото, прилаштоване на полиці. Так і Клара у двадцять п’яту річницю весілля.
Довсон підійшов до Аманди й зупинився поряд.
– Пригадую, коли уперше побачив це фото. Тоді я вже з місяць тут жив, і от Так нарешті пустив мене до будинку, і я запитався, хто вона. Я й не знав тоді, що він був одруженим.
Вона відчувала тепло, яке він випромінював, і намагалася не помічати його.
– Як сталося, що ти не знав?
– Бо я не знав його. Коли я приблудився сюди, то було вперше, коли ми з ним розмовляли.
– То чому ти прийшов саме сюди?
– Не знаю, – відповів Довсон й похитав головою. – І не уявляю, чому він дозволив мені тут залишитися.
– Бо ти був йому потрібен.
– Це він так казав?
– Не дослівно. Та Клари не стало незадовго до того, як прийшов ти, і мені здається, що ти був саме тим, кого він потребував.
– А я гадав, що так сталося, бо тої ночі він пив. Точніше, у ті часи.
Вона силкувалася пригадати.
– Але Так не був пияком, правда ж?
Довсон торкнувся до фото у простій дерев’яній рамці, наче намагаючись усвідомити, що старого більше немає.
– Це було до того, як ви познайомилися. Він полюбляв «Джим Бім» тоді, і бувало так, що він шкандибав до гаража з недопитою пляшкою. Витирав обличчя банданою й повідомляв, що ліпше б я пішов деінде. У перші півроку він чи не щоночі так казав, а я лежав отак до ранку, сподіваючись, що він прокинеться й не пам’ятатиме, що саме мені казав. А тоді одного дня він просто припинив пити, і більше я такого від нього не чув, – Довсон повернувся обличчям до Аманди, і між ними лишалося тільки пару дюймів. – Він був хорошою людиною, – додав він.
– Знаю, – відповіла вона. Довсон був так близько, що вона відчувала його запах: мило й мускус. Надто близько. – Я теж за ним скучила.
Вона відступила до дивана й взяла до рук одну з потертих подушок, знову намагаючись зберегти відстань. Надворі сонце сідало поміж дерев, й у невеликій кімнаті темнішало. Вона почула, як Довсон кахикнув.
– Ходімо вже вип’ємо. Я певен, що Так лишив трохи
