що спонукав його рушити до Така просто зараз. – Не можу повірити, що ти тут. Ти виглядаєш… приголомшливо.
– Дякую, – відповіла вона й відчула, як її щоки мимоволі спалахнули. – Як ти знав, що я тут?
– Я не знав. Просто відчув потребу негайно їхати сюди, і от побачив твоє авто перед будинком. Обійшов садибу і…
Тут він затнувся, і вона закінчила:
– І тут я.
– Ага, – кивнув він, вперше глянувши їй у вічі. – І тут ти.
Енергійність його погляду нікуди не поділася, і вона ще раз відступила: їй здалося, що відстань трохи зніме напруження, і вона сподівалася, що він правильно зрозуміє її жест. Вона рушила до будинку.
– Плануєш тут зупинитися?
Він глянув на будинок і тоді відповів:
– Не тут. Матиму кімнату в готелі. А ти?
– Поїду до матері, – і, помітивши запитальний вираз його обличчя, пояснила: – Татка не стало одинадцять років тому.
– Співчуваю, – мовив він.
Вона кивнула у відповідь і замовкла, і йому пригадалося, що саме так вона колись мала звичку закривати тему розмови. Коли вона подивилася у бік гаража, Довсон зробив крок у тому напрямку:
– Ти не проти? Сто років тут не бував.
– Звісно, ні. Давай.
Дивлячись, як він іде повз неї, Аманда відчула, як її плечі розслаблено опустилися: вона й не помітила, що увесь цей час тримала їх трохи напруженими. Він зазирнув до тісного захаращеного гаражного кабінету, провів долонею по верстату й іржавій монтувалці. Не кваплячись, він вбирав у себе обшиті вагонкою стіни, балки стелі, сталеву діжу в кутку, до якої Так зазвичай зливав зайве мастило. Гідравлічна підойма й шафа для приладдя стояли вздовж стіни, а перед ними – звалені купою покришки. Електричний піскоструминник й зварювальне обладнання прилаштувалися під стіною, протилежною до верстата. Запилений фен притулився в кутку біля розпилювача, електричні лампи звисали зі стелі просто на дротах, а по всіх можливих поверхнях були рівним шаром розкладені різноманітні запчастини.
– Усе виглядає, як колись, – зрештою вимовив він.
Досі тремтячи, намагаючись дотримуватися пристойної відстані, вона слідом за ним зайшла глибше до гаража:
– Можливо, усе й справді, як колись. Він завжди ретельно слідкував, щоб усе лежало на місці, особливо під кінець. Гадаю, він просто відчував, що пам’ять вже не та.
– Як подумати, скільки років йому було, то не віриться, що він до останнього працював із автомобілями.
– Він уже був не такий швидкий. Один-два автомобілі на рік, та й то лиш тоді, коли точно знав, що впорається. Жодних серйозних реставрацій, капремонтів, нічого такого. Оце перша машина, яка тут трапилася мені за останній рік.
– Так говориш, наче часто приїздила до нього.
– Та ні. Раз на декілька місяців, може. Але був час, коли ми довгенько не спілкувалися.
– Він у листах жодного слова про
