висіли прикріплені кнопками фотографії, що рясніли надмірно екзальтованими присвятами. Я прочитав імена, багато хто з цих людей уже помер. Шестеро так і не виїхали з Німеччини, а один навіть туди повернувся.
– Чому фотографія Форстера теж у чорній рамці? – запитав я. – Він живий.
– Бо Форстер повернувся до Німеччини. – Бетті обернулася до мене. – Ви знаєте, чому він повернувся?
– Бо він не єврей, тужив за батьківщиною, – мовив Кан. – Ще й англійської не знав.
– Ні, причина інша. Просто в Америці не роблять його улюбленого зеленого салату, – тріумфально оголосила Бетті. – Тому він впадав у меланхолію.
У кімнаті почувся приглушений сміх. Ці емігрантські жарти я вже давно знав – поєднання іронії з розпачем. Такі існували і про Ґеринґа, Ґеббельса та Гітлера.
– То чому ви просто не зняли його фото? – запитав я.
– Бо я його попри все люблю, до того ж він – великий актор.
Кан засміявся.
– Бетті, як завжди, об’єктивна, – сказав він. – Коли це все нарешті скінчиться, вона перша скаже про наших колишніх друзів, які зараз саме пишуть антисемітські книжки й отримують ранги оберштурмфюрерів, мовляв, вони так чинили, щоб урятувати євреїв чи щоб запобігти чомусь іще гіршому! – Він потріпав її скуйовджене волосся. – Бетті, хіба не так?
– Коли хтось перетворюється на свиней, це не означає, що й ми маємо поводитися по-свинському, – різко відповіла Бетті.
– Це саме те, на що вони розраховують, – спокійно зауважив Кан. – А також на те, що по закінченні війни, після останнього ж пострілу, американці пришлють поїзди з салом, маслом і м’ясом для бідних німців, які всього лише хотіли їх знищити.
– А як ви думаєте, що робитимуть німці, якщо виграють війну? Теж роздаватимуть сало? – запитав хтось і закашлявся.
Я промовчав, бо вже по зав’язку наївся таких розмов. Тому взявся знову роздивлятися фотографії.
– Перелік покійників Бетті, – мовила тендітна, дуже бліда жінка, яка сиділа на лавці під фотографіями. – Ось це фото Гаштенекера.
Я пригадав. Французи кинули його в табір для інтернованих разом із рештою емігрантів, яких їм вдалося схопити. Гаштенекер був письменником і знав, що, втрапивши до рук фашистів, загине. Він знав і те, що табори для інтернованих обшукують гестапівці. І коли німці були за кілька годин ходи від табору, наклав на себе руки.
– Стара французька недбалість, – гірко зронив Кан і додав: – Начебто і не бажають тобі зла, але зрештою можеш врізати дуба.
Я пригадав, як в одному таборі Кан змусив коменданта звільнити п’ятьох емігрантів: так на нього напосів, що той, хто усе життя прикривав власну нерішучість щитом офіцерської честі, врешті-решт поступився і вночі відпустив на волю біженців, яким загрожувала певна смерть. Ситуацію ускладнювало ще й те, що в таборі перебувало кілька нацистів. Кан переконав коменданта відпустити спершу їх, інакше гестапівці заарештують його, перевіряючи табір. А потім використав
