Феліксе, дякую.
Я відчинив двері свого номера. Потужною хвилею мене захлиснув потік минулого, наче тільки й чекав, коли я повернуся. Я впав на ліжко і втупився у сірий прямокутник вікна. Не мав на це ради: переді мною виникало безліч облич, деяких уже не було серед живих, я беззвучно волав про помсту і знав, що все намарно, я хотів когось задушити, але не знав кого. Єдине, що я міг, – це чекати, а потім зауважив, що мої долоні мокрі, я плакав.
5
На адвоката я чекав цілу годину. Припускаю, це давня тактика, щоб клієнти ставали поступливіші. Але моя поступливість була йому ні до чого. Я гаяв час, роздивляючись двох клієнтів у передпокої. Один ремиґав жуйку, інший намагався звабити секретарку, запрошуючи її під час обідньої перерви на каву. Дівчина ж тільки хихотіла. І правильно. У чоловіка були вставні зуби, а на короткому грубому мізинці з обгризеним нігтем вилискував маленький діамантовий перстень. Навпроти секретарчиного столу, між двох кольорових гравюр зі сценами нью-йоркського вуличного життя, у рамці висів плакат із одним-єдиним словом: Think! Цю виразну коротку вимогу – думати – я бачив уже не раз, а в коридорі готелю «Ройбен» навіть у геть неочікуваному місці: перед туалетом. Це було найбільш прусським серед усього, що я встиг побачити в Америці.
Адвокат був кремезним чолов’ягою з широким плескатим обличчям, на носі – окуляри в золотій оправі. Мав на диво різкий голос і, вочевидь, чудово це усвідомлював, тому намагався надати йому глибини і в результаті майже шепотів.
– Ви емігрант? – прошепотів він і втупився в лист, що його вочевидь написала Бетті.
– Так.
– І, звісно ж, єврей.
Я мовчав, тому він підвів голову.
– Єврей? – повторив він нетерпляче.
– Ні.
– Як? Ви – не єврей?
– Ні, – відповів я здивовано. – А чому ви запитуєте?
– Я не працюю на німців, які хочуть в Америку, але не є євреями.
– А чому ні?
– Не думаю, що вам це треба пояснювати, містере.
– Пояснювати не треба. Але й не треба було змушувати мене чекати цілу годину, щоб це повідомити.
– Пані Штайн не написала мені, що ви – не єврей.
– Схоже, німецькі євреї толерантніші за американських, – кинув я роздратовано. – Дозвольте і мені поставити запитання: а ви єврей?
– Я – американець, – відповів адвокат голосніше і на вищому регістрі. – Я не захищаю нацистів.
Я розсміявся:
– То для вас кожен німець – нацист?
Голос його ставав дедалі голосніший і вищий.
– Хай там як, кожен німець – це потенційний нацист.
Я знову розсміявся.
– А кожен єврей – це потенційний убивця.
– Що? – адвокат перейшов на пронизливий фальцет.
Я показав на плакат, такий же як і в передпокої, тільки з золотими літерами: Think!
– Як і кожен велосипедист, – пояснив я. – Власне кажучи, це старий жарт 1919 року. Коли одні казали,
