там аж кишить гейдельберзькими пивничками, кав’ярнями «Ґбурґ», нацистами, німецько-американськими та гімнастичними клубами, співочими хорами з їхнім «Радуйся, ти в короні переможця» та столиками для постійних клієнтів із – увага! – чорно-біло-червоними, а не з чорно-червоно-золотими прапорцями.
– Без свастики?
– Її публічно не показують. Але загалом тут німці поводяться навіть гірше, ніж у Німеччині. Живучи на чужині, вони обплітають кохану далеку батьківщину золотим сентиментальним плетивом, хоч колись і покинули її, бо ніжною матір’ю вона аж ніяк не була, – іронічно мовив Кан. – Ви б тільки послухали їхні теревені про патріотизм, пиво, рейнські пісні та сентиментальність фюрера.
Я глипнув на нього.
– Щось сталося?
– Ні, нічого, – насилу вичавив я. – І це все існує тут і досі?
– Американці – великодушні. Вони не сприймають усе занадто серйозно. Навіть під час війни.
– Під час війни, – повторив я. Це теж належало до тих речей, яких я не міг збагнути. Цю країну від її воєн завжди відділяли океани і півсвіту. Її кордони не межували з ворожими територіями. Її ніколи не бомбардували. Ніхто не стріляв.
– Суть війни в тому, щоб перейти кордон і захопити ворожу територію, – сказав я. – Але тут таких кордонів немає. Де вони? У Японії і в Німеччині. Тому війна тут здається несправжньою. Тут є солдати, але немає поранених. Можливо, їх кидають там. Чи таких взагалі немає?
– Є. І поранені, і загиблі.
– І все-таки війна тут несправжня, якась брехлива.
– Та ні, справжня. І навіть дуже!
Я глянув на вулицю. Кан простежив за моїм поглядом:
– То як, місто змінилося? Після того як ви краще вивчили мову?
– Раніше місто було для мене картинкою, пантомімою, а тепер воно набуло рельєфу. З’явилися височини і низини. Воно вже промовляє до мене, і дещо я навіть розумію. Ще небагато, тому виникає відчуття нереальності ситуації. Раніше кожен таксист здавався мені сфінксом, а кожен продавець газет – світовою загадкою. Ще й досі кожен офіціант справляє на мене враження Ейнштейна, але Ейнштейна, якого я вже розумію, – якщо він не говорить про фізику чи математику. Чари діють доти, поки ти нічого не хочеш. А коли виникають бажання, відразу з’являються і проблеми, і з філософських мрій ти спускаєшся на грішну землю – на рівень відсталого десятирічного хлопчака.
Кан замовив подвійну порцію морозива.
– Фісташкове і лаймове, – гукнув він навздогін офіціантці.
Морозиво він уже замовляв удруге.
– Тут є сімдесят два різні сорти морозива, – мрійливо сказав він. – Звісно ж, не у цій забігайлівці, а в кав’ярнях Джонсона та в аптеках. Я перепробував уже майже сорок сортів! Ця країна – просто рай для любителів морозива. На щастя, я один із тих ненаситних дурнів. Уявіть собі, в цій розумній країні навіть солдатам, котрі на якомусь кораловому острові воюють із японцями, посилають кораблі, вщент забиті морозивом і стейками.
