й зронив кілька імен, тому вони, на щастя, не зробили того, чого я остерігався: не відправили мене далі, у вищі інстанції. Вони боялися, що за це непорозуміння отримають на горіхи. І були майже вдячні, коли я пообіцяв про все забути, – тому з полегкістю мене відпустили. Я ж утік дуже далеко, аж до Лісабона. Важливо зрозуміти, коли далі ризикувати вже не варто. Це відчуття схоже на перший легкий напад стенокардії, Angina pectoris латинською. Спершу в тебе виникає легеньке поколювання, неприємні відчуття, але це – щось інше, до цього треба прислухатися. Наступний напад може бути смертельний.
Ми сиділи в напівтемряві його магазину.
– Це ваша крамниця?
– Ні. Я тут працюю. З мене вийшов хороший продавець.
– Вірю на слово.
За вікном пливла ніч великого міста, з освітленими вулицями і потоками людей. Здавалося, невидима шибка захищає нас не тільки від шуму – виникало відчуття, що ми сидимо в печері.
– Поночі навіть цигарки не смакують, – сказав Кан. – Хіба не було б чудово, якби у темряві людина не відчувала і болю?
– Навпаки, тоді біль дужчає, бо боїшся більше. От тільки кого?
– Себе. Власних вигадок. Але боятися треба не себе, а інших.
– Це теж вигадка.
– Ні, – спокійно сказав Кан. – У це вірили до 1918 року. З 1933 року знають, що це не так. Культура – тонкий шар, його може змити навіть дощ. Цього нас навчив народ поетів і мислителів. Народ той вважався високоцивілізованим. Перевершив Аттилу і Чингісхана. Аж раптом його люди з радісними вигуками на вустах перетворилися на варварів.
– Можна ввімкнути світло? – запитав я.
– Звісно.
Линули потоки немилосердного електричного світла, мружачись, ми глянули один на одного.
– Дивовижно, де тільки можуть опинитися люди, – сказав Кан, витягуючи маленького гребінця, щоб розчесати волосся по обидва боки проділу. – Але найголовніше, що кожен урешті-решт десь опиняється і може все почати спочатку. Головне – не чекати. Решта… – він повів рукою, – чекають. Чого? Що заради них час повернеться назад? Бідолахи! А ви що робите? Вже знайшли щось?
– Допомагаю сортувати речі в антикварній крамничці.
– Де? На Другій авеню?
– На Третій.
– Не має значення. Це безперспективно. Спробуйте почати власну справу. Навіть якщо ви просто продаватимете каміння. Чи шпильки для волосся. Я теж працюю у вільний час. Але тільки на себе.
– Хочете стати американцем?
– Я хотів стати австрійцем, потім чехом. Але, на жаль, німці захопили обидві ці країни. Далі я хотів стати французом – із тим же успіхом. Тепер мені цікаво, чи доберуться німці ще й до Америки.
– А мені цікаво, через який кордон мене змусять виїхати через десять днів.
Кан похитав головою.
– Поки що невідомо. Бетті роздобуде для вас рекомендації
